Читати книгу - "Глибоко під водою"

занурювалася в сон. Коли я знову прокинулася, музика ще грала — ту саму пісню, уже голосніше. Я хотіла, щоб вона її вимкнула, страшенно хотіла, але я не могла, не мала сил встати з ліжка. Я гадала, чи насправді прокинулася зовсім, бо якщо я не сплю, то що так тисне мені на грудях, так давить на мене? Я не могла дихати, не могла рухатись, але я чула жіночий голос чітко й ясно, що досі співав:

Little fish, big fish, swimming in the water.

Come back here, man, gimme my daughter.

Раптом вага зникла — і я, розлючена, піднялася з ліжка. Я, спотикаючись, висунулася в коридор і крикнула Ліні, щоб прикрутила звук. Я кинулася до її дверей і смикнула ручку. Двері відчинилися. У кімнаті не було нікого. Горіло світло, вікна були відчинені, у попільничці лежали цигарки, біля порожнього ліжка — склянка. Музика, здавалося, лунала дедалі голосніше, у голові в мене гупало, щелепа боліла, а я продовжувала кричати, хоч навколо не було нікого. Я знайшла айпод — і вимкнула його, і нарешті мені стало чути тільки власне дихання і стукіт крові у вухах.

Я повернулася в свою кімнату і знову зателефонувала Ліні; відповіді не було, тож я спробувала зв’язатися із Шоном Таунсендом, але виклик пішов на голосову пошту. На першому поверсі вхідні двері були замкнені, усе світло ввімкнене. Я стала ходити з кімнати в кімнату, зазираючи почергово в кожну, хитаючись, мов п’яна, мов під наркотиками. Я лягла на підвіконня, де колись сиділа й читала книжки з матір’ю, на якому двадцять два роки тому твій хлопець зґвалтував мене — і знову заснула.

Мені снилося, що вода підіймається. Я нагорі, у спальні батьків. Я лежу в ліжку поруч із Роббі. Надворі шумить дощ, річка здіймається, і чомусь розумію, що внизу будинок затоплений. Спочатку повільно, тільки цівка води просочується під двері, а потім швидше — вона відчиняє двері й вікна, брудна вода ллється у будинок, накочується на сходи. Чомусь я бачу вітальню, занурену в каламутну зелень — річка заявляє свої права на будинок, вода сягає горла «Пса», який тоне, тільки тепер він уже не намальований, а справжній. Його очі білі й великі від паніки, і він бореться за своє життя. Я намагаюся встати, щоб спуститися вниз, щоб врятувати його, але Роббі не пускає мене, тягне мене за волосся.

Я прокинулася з того страхіття у паніці. Перевірила свій телефон, уже минула третя година ночі. Мені чулися якісь рухи по всьому будинку. Ліна була вдома. Дякувати Богові. Я чула, як вона спускається сходами, як ляскають її капці. Вона зупинилася, стала у дверях, і проти світла темнів її силует.

Вона пішла до мене. Вона говорила щось, але я не чула її, і я побачила, що на ній зовсім не капці, а туфлі на підборах, і та сама чорна сукня, що на похорон, — і з неї стікає вода. Її волосся липло до обличчя, її шкіра була сіра, губи сині. Вона була мертва.

Я прокинулася, задихаючись. Моє серце калатало, сидіння піді мною промокло від поту. Я сіла, збентежено подивилася на картини навпроти, мені здалося, що вони ворушаться, і я подумала: я ще сплю, я не можу прокинутися, не можу прокинутися. Я вщипнула себе з усієї сили, загнавши нігті в передпліччя — і побачила справжні сліди, відчула справжній біль. У будинку було темно й тихо, чувся лише тихий шепіт річки. Я покликала Ліну.

Побігла вгору сходами, по коридору. Двері Ліни були прочинені, світло ввімкнене. У кімнаті все було так само, як і кілька годин тому: склянка води, незастелене ліжко, попільничка. Ліни не було вдома. Вона не поверталася. Вона зникла.

Частина третя

Понеділок, 24 серпня

Марк

Додому він дістався пізно, уже після другої години ночі. Його рейс із Малаги перенесли, а потім він, загубивши квитанцію з парковки, провів обурливі сорок п’ять хвилин у пошуках своєї машини.

Тепер він уже був би радий, коли б затримався: краще б він не знайшов машини взагалі й ночував у готелі. Він міг би не бачити цього хоча б на одну ніч довше. Адже коли він зрозумів у темряві, що всі вікна його будинку розбиті, то Марк уже знав: він не спатиме — і тієї ночі, і взагалі вночі. Відпочинку кінець, душевному спокою теж. Його зрадили.

Також він думав про те, що треба було йому бути холоднішим, твердішим, було б йому якось потягнути час, утримати свою наречену. Згодом, коли б вони прийшли до нього, він міг би сказати:

— Я?! Я щойно повернувся з Іспанії. Провів п’ять днів у Андалузії з моєю нареченою. Із красунею і фахівцем, моєю двадцятидев’ятирічною подругою.

Але ж це не допомогло б, чи не так? Не буде важити, що він сказав, що він зробив, як прожив життя: його все одно розіпнуть. Це нічого не означатиме для газет, поліції, школи, громади — що він не який-небудь збоченець, котрий давно ганяється за удвічі молодшими дівчатами. Ні для кого не важитиме, що він закохався, і вона його теж кохала. На взаємність їхнього почуття ніхто не зважить: зрілість Кейті, її серйозність, її розум, її вибір — жодна з цих речей не матиме значення. Усі тільки й бачитимуть його вік — двадцять дев’ять років, і її вік — п’ятнадцять років, і зламають йому життя.

Він стояв на газоні, дивлячись на побиті вікна, і плакав. Якби десь іще залишилася ціла шибка, він би тоді її сам розбив. Він стояв на газоні й проклинав її, проклинав той день, коли вперше побачив її, набагато прекраснішу за її дурних, самовпевнених приятельок. Він проклинав той день, коли вона повільно підійшла до його столу, погойдуючи повними стегнами, з усмішкою на губах, і запитала: «Містере Гендерсоне? Чи можу я попросити вас про допомогу?» Вона нахилилася до нього так близько, що він відчував запах її чистої, без парфумів, шкіри. Він спочатку був уражений і розсердився, він подумав, що вона жартує з ним. Дражнить його. Хіба ж не вона сама це почала? То чому ж він повинен сам-один страждати від наслідків? Він стояв на газоні зі сльозами на очах, і паніка наростала у нього в горлі, і він ненавидів Кейті, і він ненавидів себе, і він ненавидів цю безглузду пригоду, в яку сам же і вляпався, і з якої тепер