Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

Віссегерд — знаряддя, не партнер, і саме таку, а не іншу роль він має зіграти в наших планах атаки на Нільфгард. Особливо якщо тим, хто так завзято розшукує Левеня, є Емгир вар Емрейс — ризикувати ми не можемо.

— Аж ніяк не можемо, — підтримав Фольтест. — Левеня не може потрапити ні в чиї… У невірні руки… Живим.

— Убивство дитини? — скривилася Мева. — Погане рішення, панове королі. Негідне. І, вважаю, невиправдано різке. Спершу знайдемо дівчину, бо ми ще її не маємо. А коли знайдемо, віддайте її мені. Потримаю її років зо два в якомусь монастирі в горах, видам за когось із рицарів. Коли побачите її знову, буде вона мати двійко дітей і отаке черево.

— Чи, якщо я добре рахую, ще трійко можливих претендентів і самозванців у майбутньому? — кивнув Візімір. — Ні, Мево. Це і справді некрасиво, але Левеня, якщо воно вижило, зараз мусить померти. Державні інтереси. Панове?

Дощ бив у вікно. Серед веж замку Хаґґе вив вітер.

Королі мовчали.

* * *

— Візімір, Фольтест, Демавенд, Генсельт і Мева, — повторив фельдмаршал. — Зустрілися на таємній нараді в замку Хаґґе над Понтаром. Радилися таємно.

— Що за символіка, — сказав, не повертаючись, худорлявий чорноволосий чоловік у лосиному каптані з відбитками обладунку й плямами іржі. — Адже це саме під Хаґґе, десь років сорок тому, Вірфуріл розбив війська Меделла, посилюючи свою владу в долині Понтар і встановлюючи теперішні кордони між Едірном і Темерією. А нині, прошу, Демавенд, син Вірфуріла, запрошує до Хаґґе Фольтеста, сина Меделла, а до того ж зазиває туди ще й Візіміра із Третгора, Генсельта із Ард Каррайгу й веселу удову Меву з Лирії. Зустрічаються і таємно радяться. Здогадуєшся, про що вони радяться, Коегорне?

— Здогадуюся, — коротко сказав фельдмаршал. Не сказав ані слова більше. Знав, що чоловік, який стояв спиною до нього, не терпить, аби в його присутності хвалилися красномовством і коментували очевидні факти.

— Не запросили Етайна із Цідарісу. — Чоловік у лосиному каптані розвернувся, заклав руки за спину, пройшовся повільно від вікна до столу й назад. — Як і Ервилла з Вердену. Не запросили Естерада Тиссена та Нєдаміра. Це значить, що або вони занадто впевнені, або занадто невпевнені. Не запросили нікого з Чародійського Капітулу. Це цікаво. І знаменно. Коегорне, постарайся, аби чародії дізналися про ту нараду. Нехай знають, що їхні монархи не вважають їх рівнею. Мені здається, що чародії з Капітулу мали певні сумніви. Розвій їх.

— Слухаюся.

— Чи є якісь новини від Ріенса?

— Жодних.

Чоловік зупинився біля вікна, стояв там довго, вдивляючись в узгір’я, що мокли під дощем. Коегорн чекав, неспокійно стискаючи та розтискаючи кулак, стиснутий на оголів’ї меча. Боявся, що буде змушений вислухати довгий монолог. Фельдмаршал знав, що чоловік, який стоїть біля вікна, вважає такий монолог розмовою, а розмова — це честь і доказ довіри. Знав про те, але все одно не любив вислуховувати монологи.

— Яким ти знаходиш цей край, наміснику? Вдалося тобі полюбити твою нову провінцію?

Він здригнувся, упійманий зненацька. Не сподівався на це запитання. Але над відповіддю не задумувався довго. Нещирість і нерішучість могли йому дорого коштувати.

— Ні, ваше величносте. Не полюбив. Ця країна така… похмура.

— Колись вона була іншою, — відповів чоловік, не розвертаючись. — І колись стане іншою. Ти побачиш. Побачиш іще красиву, радісну Цінтру, Коегорне. Я тобі обіцяю. Але не засмучуйся, я не триматиму тебе тут довго. Хтось інший прийме намісництво над провінцією. Ти будеш потрібен мені в Дол Анґра. Вирушиш відразу, як придушиш повстання. Потрібен мені буде в Дол Анґра хтось відповідальний. Хтось, хто не дасть себе спровокувати. Весела вдова з Лирії чи Демавенд… Вони захочуть нас спровокувати. Візьмеш у шори молодих офіцерів. Остудиш гарячі голови. Дасте себе спровокувати тоді, коли я дам наказ. Не раніше.

— Слухаюся!

З передпокою пролунав брязкіт обладунків та острог, підвищені голоси. У двері постукали. Чоловік у лосиному каптані відвернувся від вікна, кивнув, дозволяючи. Фельдмаршал легенько уклонився, вийшов.

Чоловік повернувся до столу, усівся, схилив голову над мапами. Дивився на них довго, врешті сперся чолом на сплетені долоні. Величезний діамант у його перстені спалахнув у світлі свічок тисячами вогнів.

— Ваша величносте? — Двері легенько скрипнули.

Чоловік не змінив позиції. Але фельдмаршал зауважив, що долоні в нього здригнулися. Він зрозумів по блиску діаманта. Обережно й тихо причинив за собою двері.

— Новини, Коегорне? Може, від Ріенса?

— Ні, ваша величносте. Але добрі вісті. Повстання у провінціях придушено. Ми розбили бунтівників. Лише небагатьом вдалося втекти до Вердену. Ми впіймали їхнього керівника, герцога Віндгальма з Аттре.

— Добре, — сказав за хвилинку чоловік, і далі не підіймаючи сперту на руки голову. — Віндгальм із Аттре… Накажи відрубати йому голову. Ні… Не рубати. Стратити іншим чином. Показово, довго й жорстоко. І публічно, зрозуміло. Необхідний приклад для страху. Щось таке, що залякає інших. Тільки прошу, Коегорне, не треба подробиць. У рапортах ти не мусиш спромагатися на мальовничі описи. Я у тому не знаходжу задоволення.

Фельдмаршал кивнув, ковтнувши слину. Він також не знаходив у тому задоволення. Аніякого задоволення. Мав намір підготовку й проведення страти доручити спеціалістам. Не мав він ані найменшого наміру розпитувати спеціалістів про подробиці. А тим більше — бути при тому присутнім.

— Ти будеш присутнім на страті. — Чоловік підвів голову, підняв зі столу лист, зламав печатку. — Офіційно. Як намісник провінції Цінтра. Заміниш мене. Я не маю наміру на це дивитися. Це наказ, Коегорне.

— Слухаюся! — Фельдмаршал навіть не намагався приховати стурбованості й незадоволення. Від чоловіка, який віддав наказ, не можна було нічого приховувати. І рідко кому це вдавалося.

Чоловік кинув оком на відкритий лист, майже відразу кинув його в полум’я, у камін.

— Каегорне.

— Так, ваше величносте?

— Я не чекатиму рапорту Ріенса. Постав на ноги магів, нехай приготують телекомунікацію з контактом у Реданії. Нехай передадуть йому мій усний наказ, який має відразу бути направлений до Ріенса. Зміст наказу такий: Ріенс має припинити панькатися, має припинити гратися з відьмаком. Бо це може погано скінчитися. Із відьмаком не можна гратися. Я його знаю, Коегорне. Він занадто спритний для того, щоб навести Ріенса на слід. Повторюю, Ріенс має відразу організувати замах, має відразу вивести відьмака з гри. Убити. А потім зникнути, зачаїтися і чекати наказу. А якщо він устиг вийти на слід чародійки, має залишити її у спокої. З голови Йеннефер волосина впасти не може. Ти запам’ятав, Коегорне?

— Слухаюся.

— Телекомунікація має бути зашифрованою і солідно захищеною від магічного прочитання. Попередь про те чародіїв. Якщо підведуть, якщо ті,