Читати книгу - "Оповіді визволителя"

матерів, братів і сестер, говорити тільки про них. Чи багато їх, солдатиків? Ох, багато. Та коли цього не робити, тоді залишається вчити пару водіїв за рахунок інших і під час інспекторських стрільб садити в кущах снайпера з приладом ПБС.

Щоб обійтися без снайпера в кущах, командир зобов’язаний затвердити себе саме в якості командира. Для цього є лише один шлях:

Командуй від свого імені.

Ось надходить наказ командира полку або командира дивізії щось зробити. Цей наказ слід передавати підлеглим тільки так: я наказав! І ніяк інакше. Солдат мусить знати, що над ними стоїть командир, а не виконавець чужої волі, чужих команд.

І останнє правило:

Поважай солдата.

Ситуація: травень, свято в полку. Таке рідко, однак буває. До солдатів їдуть батьки. Іноді з далеких країв. Їх пускають на територію полку. Там і тут на лавочках сидять солдатики зі своїми матерями в хусточках, з батьками в кепках і сірих піджаках, з дівчатами своїми в ситцевих платтячках. Розорюються ворота, в’їжджає командирська «Волга». Полку — команда «Струнко». Черговий біжить з рапортом. Прибув командир дивізії генерал-майор Нільга. З дружиною. Красива така генеральша, чепурна, ставна. Генерал — черговому частини: не потрібен рапорт, немає потреби в формальностях, вирішив заїхати, на воїнів своїх подивитися. Йде, зупиняється, із зустрічними офіцерами говорить. Тямущий був мужик.

Здалеку спостерігаю. Ось молодий офіцерик про щось балакає з командиром дивізії і його дружиною. Слів не чую. Ловлю позу офіцерика, жести його, вираз обличчя. Це запам’ятати необхідно. Твердо запам’ятати. Залишившись один, намагаюся повторити його позу, його усмішку, міміку, жести. Тепер перед дзеркалом. Начебто виходить. Виходжу на вулицю. З генералом мені говорити немає про що. Тим більше з його дружиною. У мене один солдатик зовсім вже важко по службі йде. Ледве встигає. До нього мати приїхала і дівчина. Мені їх знайти потрібно. Он вони. Підходжу. І тепер мені не зле повторити ту позу, ту посмішку і ті жести, які щойно засвоїв.

Так мій друг розмовляв з генеральської дружиною. Я не знаю, про що. Однак по позі і жестах неважко здогадатися.

Так я буду говорити з матір’ю мого солдата. Тільки так буду говорити з його дівчиною, яка коли-небудь, можливо, стане його дружиною. Чим вона гірша від красивої генеральші?

День Наказу

1

І ось цей день настав.

Ранком прогримів Наказ.

Який наказ?

Той самий! Єдиний. Наказ, ймення якого солдати і сержанти Радянської Армії писали тільки з великої літери.

Я аквавіти вип’ю таз,

Лиш оголосять нам Наказ.

Цей Наказ солдатик чекає сімсот тридцять днів. Сімнадцять тисяч п’ятсот двадцять годин. Мільйон хвилин. Точніше — один мільйон п’ятдесят одна тисяча двісті хвилин. Шістдесят три мільйони сімдесят дві тисячі секунд.

Спати солдату багато не випадає. Далеко за північ він, підкошений труднощами і нестатками військової служби, валиться на своє ліжко, засинаючи на ходу. І все ж в самий останній момент перед тим, як відключитися від цього світу, він встигає відрахувати ті дні, хвилини і секунди, які йому залишилися. Солдат спить, а служба йде. Серед ночі з вбогого матраца його зірве сигнал тривоги. Він натягує штани, суне ноги в стоптані чоботи, хапає автомата, біжить до місця збору, а на душі радісно: поки спав, он скільки секунд відлетіло! Он скільки хвилин! Час до Наказу на 4 години 13 хвилин скоротився!

Коли б солдат служив один рік, тоді кожен четвертий тягнув би лямку на один день більше, ніж інші. Однак солдат в ті часи служив два роки, тому високосний рік накривав своїм проклятим зайвим днем половину всього призовного складу.

Дивно, та на цей зайвий день ніби не зважали. Всі солдатські обчислення йшли від цифри 730.

І ось для сотень тисяч щасливчиків всі ці дні минули. Навіть і з тим, неврахованих солдатами днем, який в 1968 році кинула їм зла доля в якості безкоштовного додатку.

Наказ гримів двічі щороку. У ті дні тріумфувала вся Радянська Армія. Радів самий нижчий клас — салаги. Вони відбули півроку. Вони пройшли найстрашніше. Тепер вони перетворювалися в полусалаг. Вони з нетерпінням чекали прибуття нового поповнення, нових салаг, які мали ночами зубними щітками чистити туалети.

Дуже раділи полусалаги. Вони відбули перший рік. Вони дотягли до перелому. Переваливши через половину терміну, вони з полусалаг перетворювалися в старослужилих.

Дуже раділи ті старослужилі, які тепер виходили на фінішну пряму. Їм залишалося півроку.

Проте все ж це свято було святом дємбєлів, для яких Наказ прогримів, для яких великий день настав.

2

Кожен солдат і сержант протягом усіх двох років служби готувався до дємбєль. Вже він собі і погони якісь незвичайні змайстрував, штани вшив за гусарським стандартом, комір мундира зсередини розшив червоним оксамитом, на груди начіпляв значків: за приналежність до Гвардії, за відмінну службу, за класність, за спорт. Форму тоді ще не здогадалися прикрашати галунами і бантиками. До таких висот ще не дійшли. Однак тенденція вже тоді позначилася абсолютно чітко.

А ще кожний солдат два роки малював свій дємбєльський альбом, клеїв в нього фотографії своїх друзів, своєї гармати або свого танка, переписував в нього чиїсь вірші, прикрашав малюнками, підписами і побажаннями товаришів по службі, гаслами про неминучість дембеля.

Але найголовніше в підготовці — не дембельський прикид і не альбом. На день Наказу кожен готував купу всякої піротехніки на кшталт вибухових пакетів і сигнальних ракет.

У артилеристів, ракетників і авіаторів з цим туго. А піхоті, танкістам, військовим розвідникам — роздолля. Піротехнічного добра в навчальних мотострілецьких і танкових дивізіях надміру. В ході бойової підготовки гуркіт стоїть неймовірний. Стрілянина йде як бойовими снарядами і патронами, так і холостими. Солдата необхідно привчити до вогню і гуркоту бою. Тому на полігонах використовується величезна кількість імітаційних засобів: вибухових пакетів, димових шашок, освітлювальних і сигнальних ракет. А сигнальні ракети бувають звуковими, димовими, різнокольоровими світловими, з однією, двома або трьома зірочками.

В ході занять солдатики, особливо сержанти, частину цього добра утаюють і при першій нагоді надійно його ховають. Упаковка як імітаційних засобів, так і боєприпасів була добротною. Снаряди, міни, гранати на заводах загортали в промаслений папір особливого сорту і укладали в дерев’яні ящики, а патрони ще і запаювали в цинкові коробки. Так що прихований боєприпас було в чому зберігати поза складом. А вже надійно заховати його у нас в Прикарпатському військовому окрузі зовсім ніяких труднощів не становило. Стороженецький полігон моєї дивізії — в передгір’ях. Місцевість —