Читати книгу - "Мертві квіти"

залежить подальша позицiя на дошцi. I можливо, життя дiвчини з суницями.

Бiсова душа… Що це все означає?!

— Приємно, що ви про мене чули, — швидко вiдповiв Стас. — Але гадаю, менi про вас вiдомо значно бiльше. Слухаю вашi конкретнi пропозицiї.

Розгубленiсть Берковича дедалi зростала.

— Конкретнi… Хай будуть конкретнi. Я хочу запропонувати вам гарну цiну. Цiну бiльш нiж пристойну. Таку, якої не дасть нiхто. Не побоюся навiть сказати — захмарну.

— Родiть вже нарештi, — пiдштовхнув Стас.

— Двiстi тисяч, — озираючись, вимовив Беркович. I ще тихiше додав: — Євро.

Нiколи не будучи високої думки про власнi артистичнi таланти, Стас злякався. Якось в одну мить. Вiдбувалося щось незрозумiле. I зараз йому просто не вистачить здiбностей переграти цього єврея i тих, хто стоїть десь за ним. Проте момент був такий, що не iти ва-банк мiг дозволити собi лише повний лох. Той, кому вiн уже продав учора «дiм з привидами» за п'ятдесят п'ять, сьогоднi пропонував двiстi, причому в iншiй валютi.

— Пристойна цiна, — не скидаючи маски повної байдужостi, так само швидко вiдповiв Стас. — А вам вiдомо, шановний пане Беркович, що продавати будинок я не маю юридичного права? Ви ж кажете, що усе про мене знаєте.

— Зараз не маєте! — поступово опановуючи себе, пiдняв догори палець господар. — Але матимете згодом. Тому грошi ви можете отримати вже. Практично зараз. А вiддасте будинок потiм. Менi не квапно. Просто не хотiлося б, щоб хтось хапнув з-пiд носа. Ну i, звiсно, деякi документи доведеться скласти, аби перестрахуватися.

— Леонiде Семеновичу, вас же так звати? — намагаючись зберiгати упевненiсть, Стас вiдкинувся на спинку старого крiсла, — судячи з запропонованої цiни, мiй будинок вам надзвичайно потрiбний.

— Надзвичайно, — молебно склав руки Беркович. — Навiть не уявляєте як. Розширятися хочу давно. Ви ж бачите, у яких умовах працюю. А можливiсть є. Ваш будинок для цього з усiх бокiв найкращий варiант. Такий техноцентр зроблю — вам i не снилося. Та ж i ви самi, гадаю, зондували попередньо це питання — цiна захмарна. Бiльше нiхто…

Цифра i справдi викликала помутнiння розуму, заважаючи зосередитися. На додачу прикрi думки заповзали з уiх бокiв i позбутися їх миттєво було ой як важко!

— Отже, ви не заперечуєте, що будинок вам надзвичайно потрiбен, — повторив Стас. — Оскiльки пропонуєте цiну втричi бiльшу вiд реальної…

— Як на аукцiонi, — продовжував посміхатися Беркович. — Шарахнути одразу, щоб обрубати усiх конкурентiв…

«Так от, шановний Леонiде Семеновичу… Запам'ятайте. Вам не бачити цього будинку, як власних вух. Ви не матимете того, що вам настiльки потрiбно, якщо… — тут здалося б витримати паузу, бачачи як блiдне господар, — якщо скажете менi ще хоч одне слово неправди. Зрозумiли? Одне тiльки слово. А у мене є можливiсть ловити вас на брехнi. Я вже казав, що знаю про вас досить багато. Про вашi неблаговиднi справи».

Усе це вже готове було злетiти з його язика, але…

Грошi роблять з людьми страшнi речi. Стас не мiг заручитися, що повнiстю залежний вiд «жовтого диявола», i все ж. Йому не пропонували зараз продати друзiв, кохану, чи Батькiвщину. Просто один хитрий єврей, а, можливо, i тi, хто стояли за ним, вочевидь, збиралися лоханутися. Ще й як! Нi багато нi мало — на двiстi «штук» євро!

У головi помутилося настiльки, що потрiбнi слова так i не злетiли. А може лоханутися збирається якраз вiн сам? Ну не можуть же геть усi бути дурнiшими?! Проте «жовтий диявол», мiцно схопивши за руку, потяг за собою. А ноги переставлялися несамохiть, не розбираючи шляху.

— Я слухаю, слухаю. Дуже уважно, — з останнiх сил намагаючись придушити пiдступну мiмiку, промовив Стас.

— Тож ви схильнi погодитися? — наче ще не вiрячи, перепитав Беркович.

— Мене цiкавлять конкретнi механiзми, — Стас нахилився до нього, зазираючи у вiчi. — Я вас дурити не збираюся. Тому хотiв би почути про конкретнi механiзми, якi ви пропонуєте, щоб самому не пошитися в дурнi.

— О! Звичайно! — розцвiв Беркович. — Це насамперед. Раненько їдемо до банку. До Франкiвська або iще куди — у мiстi свiтитися не варто. Навiщо зайвi розмови? Нотарiус уже має пiдготовлений пакет документiв i їде з нами. Усю операцiю проводимо у банкiвському офiсi. Грошi одразу проходять через вiдповiдну технiку для перевiрки якостi купюр. Ви забираєте їх i ставите свiй пiдпис. Усе! А грошi одразу перекидаєте на свiй рахунок. Як би не хотiли ми, вас тут нiяк не надурити.

— Гiдний проект, — похвалив Стас. — А що за документ?

— А документ, — пояснив Беркович, — свiдчитиме про те, що ви за неповний рiк, коли вступите, так би мовити, i матимете право… просто вiддаєте будинок менi. Адже грошi отримали наперед. Тут швидше менi потрiбно боятися — грошики-то вже у вас, а менi ще хвилюватися й хвилюватися.

— У вас палять? — запитав Стас.

— Для вас… заборон немає.

Це вже було зайве, але грошi роблять з людиною казна-що.

— А готiвку ви також вiзьмете у цьому ж банку? — поцiкавився Стас.

— Яка рiзниця? — не зрозумiв Беркович. — Грошi справжнi. Надiйнi люди привезуть. А у банку лише перевірите їх на детекторі. Ну що?

– Є нюанси, — зауважив Стас. — По-перше. Я не претендую на перевiрку валюти у банку. По-друге, не хочу туди її класти. I по-третє, не маю бажання чекати до завтра. Що ви скажете на це?

Рот Берковича роззявився i, здавалося, не збирався закриватися.

— Е… не сподiвався загалом на такi повороти. Ну, ви рiзкий мужик. Хмм… Одну секунду.

— Переговори ведiть при менi, — попросив Стас, бо пiду.

Повагавшись секунду, Беркович набрав нотарiуса i ще когось. Усi на здивування Стаса були тут, у Галичi i, вочевидь, готовi були до його позитивної вiдповiдi. Ще б…

Усе навколо вдруге полетiло зi скаженою швидкiстю. Беркович навiдрiз вiдмовився приймати компанiю у себе вдома, тому, скориставшись темрявою, вони вийшли на вулицю i перейшли до «будинку з привидами». Хвилиною пiзнiше завелася «дев'яносто дев'ята» i звичним маршрутом заїхала на територiю лiкарнi, зупинившись пiд лiхтарем, що освiтлював корпус. Обидва перелiзли на заднє сидiння i лише тодi Стас дозволив телефонувати.

Довжелезний «Фольксваген» пiд'їхав також з головного заїзду i став напiвоберта, як i вимагав Стас. Двоє чоловiкiв, один з яких тримав у руцi кейс, наблизилися до машини.

— Мушу попередити, я озброєний, — голосно промовив Стас. — Тож без жартiв, я прошу.

— Iгор, нотарiус, — вiдрекомендувався один, займаючи мiсце за кермом. — Станiславе Iвановичу, ми спокiйнi i солiднi люди. Усе буде гаразд. Не гаятимемо часу. Прошу, чорновик угоди.

Ще не вiрячи очам, Стас переглянув документ. Досi вдавалося грати без помилок. I звiдки взялося побоювання, що мат повиннi ставити йому?! Ну, якщо