Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

заплічник, вона побачила, що кришку комп’ютера зламано. Саландер устромила сітьовий шнур і спробувала запустити пристрій, проте той не подавав ані найменших ознак життя. Вона віднесла те, що вціліло, до майстерні Тіммі на Бреннчюркаґатан, сподіваючись, що хоч якусь частину жорсткого диска удасться врятувати. Трохи подлубавшись, Тіммі похитав головою.

— Вибач. Безнадійно, — констатував він. — Тобі залишається тільки організувати пишний похорон.

Втрата комп’ютера пригнічувала — протягом року вони з ним чудово ладили, — але катастрофою ще не була. Вдома у Лісбет були резервні копії всіх документів, а також старіший стаціонарний «Мак Джі-3» і ще куплений п’ять років тому ноутбук «Тошиба ПК», якими цілком можна було користуватися. Але їй, чорт забирай, потрібний був швидкий і сучасний комп.

Легко здогадатися, що її цікавив найкращий варіант: «Еппл пауербук Джі-4/1.0» в алюмінієвому корпусі, який щойно з’явився, з процесором «Пауер ПК-7451» і «Алтівек вілосіті інджин» на 960 мегабайт і жорстким диском у 60 гігабайт. До нього додавалися гарнітура «Блю тус» і вбудований CD- і DVD-плеєр.

Цей ноутбук, перший у світі, мав сімнадцятидюймовий екран з графікою NVIDIA і роздільною здатністю 1440 на 900 пікселів, яка приголомшувала прихильників «ПК» і перевершувала те, що було на ринку.

У світі «комп’ютерного заліза» він був усе одно що новітня модель «роллс-ройса» серед автомобілів. Але по-справжньому Лісбет Саландер уразило те, що клавіші підсвічувались ізсередини і, отже, літери було видно навіть у цілковитій темряві. Це ж так просто, чому ніхто не додумався раніше?

Це була любов з першого погляду.

Ноутбук коштував тридцять вісім тисяч крон плюс ПДВ.

А ось це вже становило проблему.

Вона все-таки залишила замовлення у фірмі «Макджізас», де зазвичай купувала техніку і тому мала чималу знижку. За кілька днів Лісбет Саландер прикинула свої можливості. Страховка за комп’ютер, що став жертвою нещасного випадку, покривала значну частину вартості нового, але їй все одно не вистачало вісімнадцяти тисяч крон. У бляшанці з-під кави вдома у Лісбет було приховано десять тисяч крон, щоб завжди мати під рукою готівку, але цього було мало. Вона згадала адвоката Б’юрмана лихим словом, але, хоч як це було гидко, зателефонувала своєму опікунові і пояснила, що їй потрібні гроші на непередбачені витрати. Б’юрман відповів, що протягом дня в нього немає на неї часу. Саландер сказала, що виписати чек на десять тисяч крон забере в нього двадцять секунд. Він заявив, що не може видавати гроші без достатньо вагомих підстав, але потім поступився і, трохи подумавши, велів їй прийти по закінченні робочого дня, о пів на восьму вечора.

Наскільки міг судити Мікаель, не будучи в цих справах професіоналом, інспектор Морелль у процесі розслідування проявив виняткову сумлінність і зробив куди більше, ніж вимагав його службовий обов’язок. Коли Мікаель уже відклав матеріали справи, ім’я Морелля й далі нерідко зустрічалося в особистих записах Хенріка. Між ними виникли дружні взаємини, і Мікаель задумався над тим, чи не заразився Морелль одержимістю від свого нового друга. Так чи інак, але Морелль навряд чи що-небудь пропустив. Поліція провела розслідування майже ідеально, але відповіді загадка Харієт Ванґер так і не дістала. Всі можливі питання були поставлені, всі зачіпки використані, всі припущення перевірені, навіть відверто абсурдні.

Мікаель прочитав ще не всі матеріали справи, але чим далі він просувався, вивчаючи перевірені сліди і версії, тим більший сумнів його охоплював. Він сподівався знайти що-небудь недобачене його попередником і зовсім не уявляв, як йому самому підступитися до цієї справи. Врешті-решт рішення дозріло. Єдиний шлях для себе він бачив у тому, щоб спробувати з’ясувати психологічні мотиви замішаних в цю історію людей.

Найбільш очевидне питання стосувалося самої Харієт. Що за людина вона була насправді?

Зі свого вікна Мікаель бачив, що близько п’ятої години на горішньому поверсі будинку Сесілії Ванґер спалахнуло світло. Він подзвонив у її двері приблизно о пів на восьму, якраз коли по телебаченню починалася програма новин. Господиня, що відчинила двері, була в халаті, з жовтим волохатим рушником на мокрому волоссі. Мікаель відразу ж вибачився за те, що прийшов не вчасно, і спробував піти, але вона жестом запросила його на кухню.

Поставивши каву, Сесілія на кілька хвилин сховалася на другому поверсі. Коли вона знов спустилася, на ній були джинси і картата фланелева сорочка.

— Я вже думала, що ви так і не зайдете до мене в гості.

— Мені слід було спершу зателефонувати, але я побачив світло і піддався імпульсу.

— Я бачу, що у вас ночами горить світло. І ви частенько гуляєте після півночі. Ви «сова»?

Мікаель знизав плечима:

— Так вийшло.

Він подивився на стосик шкільних підручників, що лежав на кухонному столі.

— Ви як і раніше викладаєте, директоре?

— Ні, директором я не встигаю. Але я була вчителькою історії, Закону Божого і суспільствознавства. І мені залишилося ще кілька років.

— Залишилося до чого?

Вона усміхнулася:

— Мені п’ятдесят шість. Скоро на пенсію.

— Ніколи не скажеш, що вам за п’ятдесят, радше можна дати сорок з чимось.

— Не лестіть. А вам скільки років?

— Сорок з хвостиком, — усміхнувся Мікаель.

— А зовсім недавно ж було двадцять. Як швидко життя минає, чи не так?

Сесілія Ванґер розлила каву у філіжанки і запитала, чи не голодний Мікаель. Трохи погрішивши проти істини, той відповів, що недавно попоїв. Він лінувався готувати і перебивався бутербродами, але справжнього голоду не відчував.

— То навіщо ви прийшли? Настав час тих самих питань?

— Чесно кажучи, я прийшов не для того, щоб ставити питання. Просто захотілося заглянути на вогник.

Сесілія Ванґер знов усміхнулася:

— На вас чекає в’язниця, ви переїздите в Хедебю, копирсаєтеся у вмісті головного хобі Хенріка, не спите ночами, подовгу вночі прогулюєтеся в собачий холод… Я нічого не пропустила?

— Моє життя розвалюється, — посміхнувся у відповідь Мікаель.

— Хто була ця жінка, що приїжджала до вас у вихідні?

— Еріка… вона головний редактор «Міленіуму».

— Ґьорлфренд?

— Не зовсім. Вона заміжня. Я їй більше друг і occasional lover.[39]

Сесілія Ванґер засміялася.

— Що вас так розсмішило?

— Те, як ви це сказали. «Occasional lover». Гарний вислів.

Мікаель теж засміявся. Сесілія Ванґер раптом стала йому подобатися.

— Мені б теж не завадив occasional lover, — сказала вона. Вона скинула капці і поклала ногу йому на коліно. Мікаель автоматично опустив руку на її ногу і торкнувся шкіри. Він на секунду завагався, відчуваючи, що потрапив у цілком несподівані і незнайомі води, проте почав обережно масажувати великим пальцем її ступню.

— Я теж заміжня, — сказала Сесілія Ванґер.

— Знаю. У клані Ванґерів не розлучаються.

— Я не зустрічалася з чоловіком