Читати книгу - "Міцний кулак туарегів"

просуватися вперед однією з оцих незліченних долин, котрі губляться в недозірній рівнині, як за сто мить звідси шейх згортав намети таборища й вирушав угору до хебки.

Ніхто ще не пам'ятав такої гри!

Війська рухалися то вперед, то назад, начебто двоє богів цієї неозорої пустелі розігрували партію в шахи.

— А чому той пихатий араб не вийде на чолі свого війська назустріч своєму супротивникові? — питав Га-сан, змучений тим марним пересуванням.

— Тому, що бену-шаанба повинні піклуватися про бездонні шлунки своїх верблюдиць під час цієї короткої, але дуже важливої для стад пори року. Якби ми з'явилися тут тижнів за шість, коли стада пастимуться високо, під самим Лагуатом, то дочекалися б Бен Манзура за три дні.

Отак відповів Гасанові Улд Біска.

Цю мить султанша покликала ватага і щось сказала йому. Улд Біска спочатку заперечував, але згодом почав слухати дуже уважно й під кінець розмови вклонився на знак згоди.

Він покликав Гасана проїхатися разом долиною. Сьогодні рівно опівдні гарках отаборився тут, аби верблюди напаслися біля великого річища, повного прохолодної води.

Улд Біска, високий, стрункий, напрочуд широкоплечий — справжній велетень. Постава в нього була царствена, очі, що виблискували сталевою синявою, ніколи не всміхалися, але спалахували жовтавим вогнем, тільки-но відчувши опір.

Його голос сухий і твердий — голос природженого командира. Коли Улд Біска озивався, у таборі всі замовкали. Проте він говорив дуже мало.

За ті півроку, що Гасан перебув з друзями в таборі, Улд Біска звернувся до хлопця лише двічі. Він був присутній при тому, як Гасана вперше привели вклонитися молодій вдові. Коли Фетум представила йому Гасана як вихованця марабута Захаріаша, закутаний велетень злегка нахилив горду голову й промовив:

— Чую, що ти наймолодший Абу-ль-Гасан. Я знаю твого найстаршого брата Мухаммеда; він людина порядна й ніколи не товаришував би з рабом.

По цих словах Улд Біска одвернувся. Перш ніж спаленілий хлопець зміг пробелькотіти щось у відповідь, велетень уже пішов. Потому Гасан бачив мовчазну постать майже щодня. Він і хотів, і побоювався зустрітися з Улд Біскою.

Але одного разу в Іделес, коли Гасан, що уперто спинався на скелю, геть знеможений, шубовснув у крижане гірське озерце й, наче мокра курка, саме видряпувався на берег, як на лихо, в учбовому таборі раптом з'явився Улд Біска на своєму білому, мов кипень, мегері.

— Гасан-бен-Абу-ль-Гасан навчається тут, як бути рибою в багарі[60]? — спитав він свого наймолодшого брата надто голосно.

А тому що Улд Біска й сам колись пройшов це нелегке навчання, то, напевно, добре знав, чому кволий Гасан упав у воду.

Ташша знайшов собі в Гасанові надійного й освідченого, друга. Але він не наважився сказати старшому братові більше ніж:

— Місяць тому Гасан падав з тієї скелі дванадцять разів за день, а тепер хіба що один раз за два дні.

— А коли ж, дженджику, ми вже втримаємося на тій скелі? — спитав велетень, дивлячись Гасанові у вічі.

Гасан так закусив губу, що бризнула кров.

— Коли я лазитиму на цю скелю стільки років, скільки лазив ти, Біско, то може і я хизуватимуся такою силою, яку маєш тиі

Відповідь, мабуть, сподобалася Улд Бісці. Він зіскочив на землю, закурив коротку люльку й промовив:

— Невже ти так довго гостюватимеш у нас, хлопче?

— Ти добре знаєш, що ми тут з нашим святим мужем, а кому ж відомо, коли він надумає від'їздити?

— Гм… — буркнув велетень.

Можливо, Улд Біска хотів запитати в Гасана про те, що його дуже цікавило… Гасанів батько досить знаменитий торговець збіжжям у багатому Тріполі. А дорослі статечні Абу-ль-Гасанові сини їздили з караванами аж у Судан по негритянське просо. Жоден туарег, хай який він буде багатий і знатний, не від того, щоб мати заможного клієнта в багатому тріполійському порту, де ціни вдвічі нижчі, аніж у злодійкуватому Ін-Салаху.

Що собі думав Улд Біска — невідомо. Але, докуривши люлечку й вибивши з неї попіл на долоню, він підвівся й проказав:

— Цілком можливо, що ти не будеш ані риба, ані скорпіон! У твоїх очах не видно ані луски боягузливої риби, ані сліду підступного скорпіонового жала! Тож викупайся в багарі ще двадцять разів, але зміцній думкою, що на двадцять перший раз ти уже нізащо туди не впадеш! Твої лиси мене переконують у цьому: хлопцем я не мав на своєму шоломі семи лисячих хвостів!

По тих словах, не прощаючись, він поїхав з табору.

Коли минули іспити з верхової їзди, Улд Біска несподівано привів Гасанові в дарунок чудову трирічну верблюдицю, яких виховував у цілому Ахаггарі тільки його рід.

— Ну, — сказав велетень ватаг щуплому підліткові, коли вони проїхали долиною майже кілометр, — їздиш ти вже пристойно, Бен-Абу-ль-Гасане!

— Завдяки твоїй верблюдиці, — вихопилося в Гасана.

— Але, гадаю, ти й досі не заслужив тієї оцінки, яку дали тобі під час іспитів, — загадково вів далі Улд Біска,

— А що мені бракує, аби я їздив досконало? — ображено запитав Гасан, кусаючи губи, бо дуже пишався своїм мистецтвом наїзника.

— Либонь, ти ще ніколи не їздив кудись далеко сам, та ще, скажімо, з якимось важливим посланням…

— Тож куди я повинен поїхати, аби й ти, Улд Біско, визнав, що я вмію триматись у сідлі без няньки?

— На мою думку, тобі треба було б поїхати до Гардаї або в інший бік — до королівської Мелікки. Краще до Мелікки, щоб днів за чотири ти зміг розмовляти з шейхом Ель-Бабою, начальником усіх толбів і таззабенінів Мзабу. Шейх Ель-Баба вже старий, йому не менш як сто двадцять років, але, кажуть, він при здоровому глузді, хоч і проповідує єретичне вчення. Сміливцеві треба підійти до нього непомітно і показати перстень. І якби хто-небудь викликав того сміливця на розмову, то сміливець міг би, приміром, сказати: «Духи тих, хто мене послав, і духи тих, до кого ви звертаєтеся, блукаючи стежкою анафеми, були колись брати, о Ель-Бабо! А ті, що забрали життя в нашого найдорожчого й з року в рік забирають у вас золотий пісок та рабів лише за те, що дають спокій вашій торгівлі, ті — наші й ваші спільні вороги!» А коли Ель-Баба, приміром, кивне, що це, мовляв, так, то чому б тоді не сказати Ель-Бабі, що ми тут гриземо власні вудила, бо не маємо нікого надійного, хто знав би таємну стежку хебкою й провів би пас до поля, де ми могли б наламати достиглих маківок тому лютому ворогові.

А він, Ель-Баба, може, скаже тому спритному хлопцеві, який так обережно висловлюється: