Читати книгу - "Село не люди"

не сусідське дівча побачила, а свою бабцю-покійницю, якої й за життя боялася, як вогню. — І вам доброго дня. Чаю зігрію, — Катерина всміхнулася, за чайник узялася.

— Катю? Так оце ти, дитино, тут скнієш…

Алка не втрималася. Розревлася коровою і нічого вдіяти не могла. І сльози ж дивні — от ніби серце розривалося, так треба було Алці комусь виплакатися, а років сто їй цього робити не дозволяли. І тільки оце тут і зараз, при сусідській дитині можна було вимолити полегшення, разом зі сльозами скинувши з душі один камінь, ще один, ще один… Іще… Пси притислися до Катерининих ніг, завили.

— Надвір ідіть, — веліла.

Мить — і вискочили.

Алка довго вгамуватися не могла. Катерина мовчала. Не заважала.

Як Алка затихати стала, чашку з чаєм перед нею поставила.

— Це добрий чай, — мовила, — з трав. Бачити ясно будете. І душа заспокоїться.

— Справді? — довірливо, як мале дитя, запитала Алка.

Долонями великими чашку обхопила.

— Дякую тобі, Катю…

— Та що ви… Не тре'…

Алка пила чай із дивними пахощами та не могла зрозуміти, чому вона за одну мить підкорилася волі цієї знайомої з пелюшок дівчинки. Скоса глянула — худа, очі великі, вологі. І коса… Така коса! Як життя, довга.

— Дякую, — чашку поставила. — Дозволь запитати…

— Питайте, та не все розкажу, — відказала Катерина.

Алці — волосся дибки. І — вірить!.. От здавалося б, нізащо вірити не треба, а Алка вірить. Спершу хотіла пустого: дізнатися, що з дівчиною сталося, де Льонько з Дариною, як до мазанки втрапила… А запитала своє:

— Онде Іван каже, тре' землю докупи зібрати… А Шанівку відбудовувати — зайве. А я ж тут — усе життя. Серце болить…

— Немає землі в Івана Залусківського, — Катерина їй. — А Шанівка буде… Чужі люди оселяться.

— Зовсім чужі? — з острахом перепитала Алка.

— Зовсім…

— А як же ми, шанівські?

— Вам самій вирішувати… А за інших казати не буду.

— А що мені самій вирішувати? — Алка ладна була знов у сльози.

— Та геть усе, — усміхнулася Катерина. До Алки підійшла. По волоссі, як дитину, погладила. — Добра ви жінка… І красива. Мов та квітка.

— Тільки квітку цю все на гербарій хочуть засушити, — сумно зітхнула Алка.

— От усе ви чисто знаєте, — Катерина їй. — Не тре' вам нічиїх порад. Може, чаю ще?

— Дякую тобі, дитино, — прошепотіла Алка. — Як дозволиш, іще зайду.

— Заходьте, та більшого не скажу.

— А вже й не треба. Хіба чаєм почастуєш?

— Почастую…

Алка Залусківська до Килимівки на крилах летіла. Як молода.

— А я і є молода! — кричала.

Та й так! Хіба тридцять вісім — це роки?

У Килимівці спершу до Марусі забігла. Та якраз зі Степаном на пару Раю втихомирювала.

Алка на порозі стала:

— Оце сядьте мені всі троє. І слухайте. Двічі повторювати не буду, — гарячково, нервово.

— Маруся, ти глянь! — обурився Степан. — Алка стала — чисто тобі Ванька Залусківський! «Двічі вона повторювати не буде»… Та пішла ти! Іди свого Ваньку виховуй! А нам онде Раїси вистачає. По самі вуха! Вихлюпнув — і зіщулився. На Алку — зирк! І впізнати не може. Алка горою не суне, матюччя не гне. Очі блищать, усміхається.

— Чуєш, Алка! — Степан їй. — Ти як не б'єшся, то файна жіночка. Оце тільки помітив.

Раїса відчепилася від акордеона. Запитала серйозно:

— Алка! Коли вже Іван Романа від копи відпустить?

— Скоро, сусідонько, — сумно відповіла Алка. До дверей пішла.

Маруся плечима знизала:

— Алко! Оце й усе, що ти двічі повторювати не будеш? Алка зупинилася. Обернулася:

— Значить, так. У Килининій мазанці Катерина живе.

— Яка така Катерина? — не втримався Степан. — Із шанівських. Льонькина та Даринкина. І оце слухайте мені. Хто про цю дитину хоч слово погане скаже… Чи, не дай Боже, спробує їй якоїсь шкоди заподіяти… — Алка замовкла, вдихнула глибоко. — Повбиваю… Ви мене знаєте.

До Раїси:

— Чула? Мо' ти й божевільна, але мені здається — ні. Щоб знала — нема на дитині гріха. Вона твого сина та чоловіка до смерті не доводила.

— А хто? — цілком свідомо запитала Раїса.

— Я знаю хто.

— То скажи…

— Сама покараю.

— Чому? — Раїса підвела на Алку червоні від сліз очі.

— Бо ми з тобою шанівські, сусідко. Не чужі.

— Немає вже Шанівки, — прошепотіла Раїса.

— Подивимося… — тихо відповіла Алка. Знову — до дверей. Аж Степан підскочив:

— А чого це ти, Алка, до нас прийшла зі своїми залякуваннями? Не до Тамарки чи ще до когось із шанівських… Самі своє село випалили, а на килимівських кивають! Чи ми з Марусею тобі найпершими пліткарями здаємося? Га?

Велика, як гора, Алка підійшла до Степана, обійняла його, до себе притисла:

— Люблю я вас! Добрі ви з Марусею люди. Вас прошу мої слова усім переказати. Бо — не шуткую.

Маруся приклала руки до грудей, на чолі — зморшка гірка:

— Скажи хоч, вона до школи ходити буде?

— Не буде, Маруся.

— Чому?

— Вона, Маруся, тепер більше від тебе знає… Сама до неї підеш, як припече…

— Чи ти дурна? — не повірила Маруся.

— Ай — дурна! Дурна була… Така дурна… — і Алка пішла з хати.

Раїса підвелася. Повільно, непевно.

— Дякую вам за все, Маруся. І тобі, Степане. До Шанівки піду.

— Тре' хоч тепла дочекатися, — Маруся їй.

— Так, дочекатися… — Раїса спробувала посміхнутися. Коли людина довго в смутку, то й посмішка — подвиг.

Алка Залусківська дісталася райцентру надвечір. Чоловік припхався наступного ранку. Веселий.

— Де був? — запитала Алка.

— У Килимівці…

— Щось я тебе там не бачила. Мо' знову Тамарку по кущах тягав…

— У мене була ділова зустріч, дурна ти жінко! — гримнув Іван.

— Які ж у тебе діла з Тамаркою?

— Паї шанівські в неї викупив. — Іван не зумів приховати радості. — Пручалася, стерво! Та я її… Тепер у мене стільки землі… Хоч свою державу оголошуй!

— Нема в тебе землі, Іван, — тихо сказала Алка. Іван зиркнув на неї з подивом:

— Ти що кажеш, дурна?! І як замахнеться!

Алка чоловіка за руку — хвать! Та — до підлоги. Залусківський аж покотився.

— Була дурна, Ваня… А тепер геть розумною стала. Оце поки тебе не було, схованки твої із грішми познаходила. Чого ж ти, падлюко, від мене гроші ховаєш? Хіба я тобі не жінка? Хіба я менше за тебе працювала усе життя?

— Пусти! Пусти, дурна! — Іван зубами скрегоче.

— Дурна?

— Та не дурна, — підхопився. До тями прийти не може. — Що це з тобою, жінко? Наче з конопель…

Алка вже рота розкрила, а тут у двері хтось — грюк, грюк!

— Кого це принесло? — Іван до дверей.

На порозі