Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

146
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 75
Перейти на сторінку:
зруйновані будинки, розбиті стіни — це справило враження, я відчула холодок, певний страх. Приїхали надвечір. Нас поселили в авіаційному училищі. Там усе було розбите, покоцане, шибки вибиті, по кімнатах цинки, гільзи валяються, все розтрощено. Це справляло доволі гнітюче враження. Перша ніч в зоні АТО була для мене дуже страшною, поки я не побачила перший промінчик сонця через заклеєні газетами вікна. От через дірку в газеті пробилось сонце, і мені якось на душі стало тепліше й оптимістичніше. Потім виявилося, що все не так страшно. Ми патрулювали місто. Першу ротацію нам зробили таку, просту, щоб ми трохи звикли, адаптувалися до війни. Такий інкубаційний період між мирним життям і війною.

Це була перша ротація. Після повернення додому я вирішила, що треба розвиватися — більше знати і вміти. Вже було відчуття й усвідомлення того, наскільки це все серйозно. Це вже не кіношна картинка, а реальна війна. Я бачила, як гільзами був повністю залитий асфальт на місцях недавніх боїв. Бачила вигорілу хвою, залишки «Градів», величезні дерева, побиті снарядами, як зламані сірники. Це були такі перші враження… Коли ми виїжджали ближче до Світлодарської дуги, я чула перші постріли, бої неподалік — чула війну. Але в першу ротацію я її не побачила.



Під час другої ротації наші позиції були вже у Пісках. База була в Кураховому. Я довго просила, щоб мене пустили в Піски, але завжди знаходились відмовки, чому мені не треба туди їхати. Тепер я розумію, що мене просто берегли, турбувалися про мене. Але врешті-решт я домоглася свого. Перша моя поїздка в Піски… Ми дохали до Республіки Міст — нашого останнього форпосту, де проходила межа між мирним життям і війною. Там тоді стояло багато волонтерських машин, там зупинялися, аби одягти повну екіпіровку, бо далі треба було проїхати 800 метрів дуже швидко, залетіти в селище. Це була пряма траса на Донецьк, дуже добре пристріляна сєпарами, і по ній постійно гатили. Вона вся була побита, всіяна поламаними деревами, тополями. Був певний фарватер, яким треба було проїхати дуже вправно, щоб не зачепити ці дерева на великій швидкості. А вночі це треба було робити всліпу.



Так от, тоді ми вперше доїхали до Республіки Міст і зупинилися, бо саме йшов бій і дорога на Піски була закрита. Звідти чулися постріли, валив чорний дим, щось горіло, їздили танки. Ми чекали під мостом п’ять годин. За цей час у моїй душі чого тільки не було: і страх, і невпевненість, і робота над собою — щоб не показати, як мені страшно, щоб мене не повернули назад. Я була там не сама, були й Лєра Бурлакова, і Ксюша Бикова, вона волонтер. Вони мені додали впевненості, і я заспокоїлась. Від бійців інших батальйонів я неодноразово чула: «Куди ти їдеш, дівчино? Там війна. Повертайся. Нащо воно тобі?»



Приїхали у штаб, мені все показали. На передові позиції пустили не одразу — спершу ніхто не хотів брати на себе відповідальність, але таки знайшовся сміливець, який сказав, що піде зі мною. І провів мене Пісками, все показав. Була зима, дуже слизько. Я пам’ятаю, як тоді вперше перебігала через перехрестя, яке прострілювалося снайпером. «Техас» — боєць, який був зі мною, — сказав: «Іринко, тут треба бігти чимшвидше, бо тут усе прострілюється». Він високий, у нього кроки великі. І я бігла в повній амуніції за ним, як П’ятачок — слизько, страшно, бігти важко… Іще й обстріл почався — щось важке, схоже на САУ, почало прилітати. Мені завжди було страшно підставити хлопців, нашкодити їм.

Селище було — суцільний жах: спустошене, все у вирвах, розбите, розграбоване, дуже багато бездомних тварин… Це був страшний біль — коли бачиш обтягнуті шкірою скелети цих нещасних тварин, колись домашніх улюбленців, а зараз покинутих, голодних, хворих, кволих… Часто наші хлопці їх підгодовували. Ми якось навіть робили такі рейди — годували тварин. Багатьох ми з Пісків вивезли.

Була одна дивовижна історія, із цим пов’язана. Ми врятували собачку, яку назвали Алісою. Вона прибилася до нас на позиції, і в неї на боці було фарбою написано — «дурак». Вона постійно залазила в машини, неначе просилася, щоб ми її вивезли. Кілька разів нам це не вдавалося, але одного разу таки вивезли. Вимили, відгодували, зістригли той напис, гуляли з нею. Я зробила про неї допис у Фейсбуці, і так знайшлись її господарі з Пісків, які приїхали і забрали її.

Мої перші 20 днів на передовій. Це був період перед взяттям аеропорту, і Піски були епіцентром війни. Я потрапила зі світла в пітьму, з тепла в холод, з цивілізації у жорстку ситуацію виживання… І я зараз скажу, забігаючи наперед, що була абсолютно щаслива бути поруч із нашими хлопцями і допомагати в усьому, в чому виникала потреба на той час. Я заряджала стрічки набоями, чистила зброю, чергувала вночі на раціях, даючи змогу відпочити тим, хто повернувся з позицій, шила, прибирала, замовляла волонтерам необхідні речі й виконувала з власної ініціативи взяту на себе місію військового репортера. Я фільмувала, фотографувала — тому що бачити війну зсередини можуть не всі, а знати про неї має кожний. Готуючи борщі під пострілами «Градів», я хвилювалася тільки за те, щоб вибухова хвиля не перевернула казан доброї гарячої страви, такої потрібної змерзлим хлопцям, які мають повернутися з чергування.

На війні кожен показує, ким він є насправді. Без прикрас і бравади. Коли ти спиш, наморившись за день, і на тебе падає каміння й сиплеться відбита штукатурка, а по обличчю бігають миші, і ти не намагаєшся втікати з цього нового для тебе страшного світу… Коли ти гасиш у собі всі страхи, щоб їх не бачили

1 ... 57 58 59 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"