Читати книгу - "Щаслива суперниця"

170
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 92
Перейти на сторінку:
величезну ґулю на тім’ї. І помітив Едгара й Гіту. Жінка присіла на цоколь колони, граф опустився біля її ніг. Він спрямував погляд у темряву бічного вівтаря, і я бачив, як напружилося й застигло його обличчя. Простежила за його поглядом і завмерла Гіта, а потім схилилася йому на груди.

Едгар же невідступно дивився туди, де намагалася сховатись за колоною його дружина.

— Я б здивувався, якби тут обійшлося без тебе, Бертрадо, — промовив він нарешті.

Графиня не зводила очей із цих двох, стискаючи побілілими пальцями складки пелерини біля горла.

— Але це не може тривати вічність, — провадив Едгар голосом, який підхоплювала луна склепінь: — Я розлучаюся з тобою, і Святий Престол буде на моєму боці!

Потім він обійняв Гіту за плечі, й вони не поспішаючи полишили собор.

Леді Бертрада й далі стояла, немов кам’яна, лише очі в неї неприродно розширилися.

Я також рушив геть. Я стомився, страшенно боліла голова, і до того ж, мені було необхідно терміново змінити одяг. Як не ганебно про це говорити, але нижче пояса моя сутана була мокра, як хлющ.

Розділ 5
Бертрада

Квітень 1135 року.


Страшне слово «розлучення» підкосило мене. Я немов поринула в чаклунське заціпеніння, жила як водорість під водою. Це була цілковита поразка. Більше не було за що боротися, не мала чого відстоювати й захищати. Едгар остаточно відкинув наш шлюб.

Цілі дні я проводила в самоті, дедалі глибше поринаючи в безвихідь. Часом довго дивилася на слід опіку на своїй долоні. Давно-давно, щоб виправдатися перед чоловіком, я піднесла долоню до полум’я. Це трапилося, коли загинув Адам. Ні, коли я його підштовхнула до краю сходів…

Тоді я зрозуміла, як мені необхідний Едгар. Але чи любив він мене? Я часто згадувала наш перший поцілунок у каплиці Фалеза, чудове весілля в Норіджі, соколине полювання біля Нортгемптона. У ті дні я була щаслива й упевнена в собі. І цю впевненість мені давало замилування, яке я читала в очах Едгара. Я була кохана й бажана. І в мене була сила, я знала, що зможу домогтися всього, чого хочу. А хотіла я тільки його любові, за неї боролася, заради неї брехала й чинила злочини.

Але тепер він відрікся від мене, зважився почати процедуру розлучення. Я його втратила, а значить, я втратила все… У Бері-Сент-Едмунс панувало надзвичайне пожвавлення. В абатство прибула королева Аделіза в супроводі графа-трубадура Вільяма Суррея. Примчав старий шанувальник пустої Аделізи лорд д’Обіньї. Абат Ансельм з ніг збивався, прагнучи всім догодити. Ми з ним тепер майже не бачилися, але вперше мені було не до відвертих бесід зі святим отцем. Усе здавалося мені втомливим, хотілося побути в самоті. До того ж, ці виснажливі церемонії…

Вербна неділя, потім приготування до Чистого четверга, Страсна п’ятниця, загальна радість Великоднього Воскресіння… Гамір, метушня, веселощі. Люд юрбами йшов подивитися чудову містерію,[26] яку поставили в соборі Святого Едмунда.

Я ж ішла від усього цього геть. Мене супроводив тільки граф Суррей, якого Аделіза віддаляла від себе, варто було тільки з’явитися д’Обіньї. Тоді граф, повсюдно відомий як нестерпний зануда, вважав за можливе нав’язати мені своє товариство. Серед нашої знаті йому не було рівних за зневірою, але ця зневіра якимось чином перегукувалося з моїм теперішнім станом.

Граф Суррей брав до рук дев’ятиструнну лютню, робив кілька тужливих, нескінченно повторюваних акордів і починав наспівувати:

Туга, туга… Куди мені подітися? Куди сховатися від неї?

Я заплющувала очі, тембр його голосу був приємний, а слова не мали значення. Стояв погожий квітневий день, і ми сиділи з графом у великому саду абатства. Ніжно сяяло сонце, над головою шелестіло листя, на кам’яних постаментах біліли алебастрові вазони з квітами. Рай земний. Але все це весняне сяйво й шелестіння не дарували мені жодної втіхи.

Не вірю в щастя та удачу. Всміхаючись, Фортуна бреше. І я із відчаю не плачу — Колишня гордість не пробачить.

Свята правда! Я неуважно стежила за тим, як тонкі пальці графа Вільяма перебирають струни. У нього були нервові, витончені, пещені, як у жінки, руки.

Суррей не був воїном, хоча останнім часом і почав говорити, що збере загін надійних людей, покине все й вирушить воювати з сарацинами у Святу Землю. Уже й не знаю, чим не догодила Англія цьому власникові великих земель у Денло, молодому й досить привабливому чоловікові, одруженому з гожою леді, щоб плисти й мчати на коні за тисячі миль у надії змінити власне життя. На жаль, від себе не втечеш!

Можливо,

1 ... 57 58 59 ... 92
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щаслива суперниця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щаслива суперниця"