Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

є американський психолог Ендрю Солтер. Саме він розробив перший тренінг асертивності, провів його й отримав вражаючі результати: люди, які натренували свою асертивність, подолали невпевненість, тривогу, спалахи гніву та змогли істотно покращити свої стосунки з іншими. Дані інших досліджень також свідчать, що асертивність не лише є гарною профілактикою для тривожних розладів і депресій, а ще й пов’язана з життєвим успіхом, зокрема успішною кар’єрою та родинним щастям, вмінням вирішувати проблеми та будувати гарні стосунки, а також почуттям гідності. Цікавими також є дані досліджень американця Александра Толора, за якими асертивність перешкоджає нудьзі. Асертивні люди вміють усвідомлювати свій емоційний стан і говорити про нього й свої потреби, вони розуміють причини негативних емоцій, у тому числі нудьги та апатії й звертаються за підтримкою і допомогою до інших.   Шукати компроміси

Алінка — особлива дівчинка, хоча б тому, що мама в неї з’явилася лише в сім років. До того, правда, теж були мами, але не справжні або справжні, але ненадовго. Аліна думала, що якщо якусь тьотю довго називати мамою, то станеться диво: вона перетвориться на справжню маму, забере додому, купить гарних суконь і нагодує шоколадом. Вона чесно намагалася так робити. Коли ж їхня няня, Раїса Петрівна, зрештою з’ясувала, чому Алінка так вперто вже третій місяць мамкає в її бік, то чомусь розплакалася, купила сукню і шоколад, але додому так і не взяла. Перед тим до Алінки приходила справжня мама, навіть двічі, подарувала слона, м’якого й рожевого, обнімала й обіцяла забрати з собою, але потім кудись зникла. Дівчинка думала — тому, що вона ще не вміла до ладу говорити й не назвала її мамою. Їй тоді було лише три, але того слона й мамине біляве волосся вона пам’ятає досі.

Зараз в Алінки є мама, і нові сукні, і часом їй дають шоколад. До них, тепер це називають «додому», ходить вчителька й готує її до школи. Алінка не розуміє, чому її змушують вчити літери, співати їх і складати у слова, адже їй завжди говорили, що читати дітей вчать у школі, а не вдома. Тому вона пручається та відмовляється читати. Одного разу навіть вкусила ту вчительку. Мама сердиться. Алінка це бачить. Мама мовчить, мовчить, а потім як схопить її за руку, як потягне за собою й червона така стає, і дивиться так недобре, а потім каже: «Усе! Сидітимеш тут, доки не слухатимешся! І шоколаду не дам!» Алінка не зовсім розуміє, у чому річ, але теж злиться, бо знає, що справжні мами дають дітям шоколад. Вона грюкає в замкнені двері руками та ногами й кричить: «Дай шоколаду! Дай!» Учителька йде, а потім знову приходить, і все повторюється спочатку: противні літери, які ніяк не хочуть співатися по дві, її відмова їх співати, мамина мовчазна злість і замкнені двері. Алінка вже третій тиждень без шоколаду, їй сумно, і вона навіть сказала мамі, що не хоче більше дому, а хоче до Раїси Петрівни.

Час від часу я прошу батьків проаналізувати їхню взаємодію з дітлахами і сказати, скільки разів у випадках, коли дитина з чимось не згодна, вони наполягають на своєму, скільки погоджуються та скільки ідуть на компроміс. Із десяти випадків зазвичай у шести-восьми батьки не припускають інших рішень, ніж власні, у двох — роблять так, як хоче дитина, і найменша частка ситуацій припадає на спроби дійти згоди та взаємні поступки. Виходить, що нам легше погодитися з дитиною, зробити так, як вона хоче, ніж домовлятись із нею про щось.

Напевне, класичними є випадки, коли дитина чогось хоче (морозива, не робити уроків, піти на вечірку абощо), дорослий їй відмовляє, а за якийсь час здається під тиском упрошувань та ниття. Цікаво, що типовими є способи, у які ми відмовляємо. Зазвичай це заперечення без особливих пояснень («Я сказала — ні!» або «Тому що не можна!»). Дуже схожі й способи, у які ми поступаємося. Переважно діти беруть нас облогою, і наша згода більше виглядає як «дістав вже» та супроводжується втомленим «Ну добре», «Останній раз», «Більше не проси». Як бачимо, тут і натяку немає на спроби обґрунтувати свою позицію та домовитися про щось. Причини різні, головні — впевненість, що все одно не допоможе, і небажання затягувати з’ясовування стосунків. Дітлахи ж засвоюють кілька уроків. Перший — треба нити та вимагати свого доти, доки не дозволять або категорично не відмовлять (не роздратуються, не накричать, не кинуть капцем — у кожній родині свій спосіб сказати категоричні «ні»). Другий — легше випросити, ніж домовитися. Фактично йдеться про те, що відмова від пояснень та поступливість геть знищують ґрунт, на якому міг би вирости компроміс.

Одна моя клієнтка якось прийшла на консультацію збурена та зла на мене: «Ваші поради — шкідливі! Я намагалася знайти компроміс! І чим це закінчилося — забрала планшет та закрила в кімнаті, а вона мені погрожувала вистрибнути з вікна. А якби вистрибнула? П’ятий поверх все-таки! Легше відразу заборонити чи дозволити й не влаштовувати цих торгів!» Торгів і справді не варто влаштовувати. Компроміс — це не базарне «Давайте дешевше» або «Ти мені — я тобі», це пошук способів, у які кожен може отримати бажане з найменшими втратами. Моя клієнтка була проти подорожі її чотирнадцятирічної дочки зі старшими друзями на базу відпочинку на кілька днів. Дівчинці ж, навпаки, страшенно кортіло відчути себе дорослою і разом з усіма лишитись на нічне багаття та голі купання під зоряним небом. Мама боялася, що дитину скривдять, адже в компанії були дорослі хлопці, але, замість того щоб сказати їй про це, вона вирішила піти на компроміс, так як його розуміє, зокрема запропонувати кращий варіант: «Ти не їдеш з ними, але їдеш з нами на море». Море з батьками чи річка з друзями? Для чотирнадцятирічної дівчини вибір очевидний — ні, вона наполягала на своєму. Тоді мама спробувала зайти з іншого боку: «Дозволю до 12-ї сидіти за планшетом». Хіба це достойний відкуп за романтику? Зрештою все скінчилось тим, чим скінчилося. «А якби я відразу їй сказала “ні”, то такого б не сталося!» — звинувачувала мене мама. У чому я справді була винна, то це в тому, що не пояснила детально, що таке компроміс з дитиною, та не розібрала по поличках увесь процес домовлень, не спробувала наперед програти можливі конфлікти та обговорити спосіб компромісних дій.

Отже, як знайти той самий компроміс з дитиною? По-­перше, кожен має висловити свою позицію, але не лише задекларувати її, а докладно пояснити, чому саме такий варіант здається правильним, поділитися своїми сумнівами, навести аргументи. Діти мають розуміти, чому ми забороняємо їм щось або наполягаємо на своєму — прямо і без натяків. Так само і з іншого боку — важливо знати, що в рішенні, яке обстоює дитина, важливе саме для неї. По-друге, коли ми знаємо всі позиції та їхні причини, треба запитати одне в одного, що можна зробити, аби усунути причини, які не дають схилитися до спільного рішення. Часто усунення цих причин менш енерговитратне, ніж сам конфлікт, який тягне за собою різниця в поглядах. Якщо ж це неможливо, якщо причини нездоланні, тоді варто шукати сам компроміс — той спосіб дій, у якому кожна зі сторін отримує частину бажаного, а частиною поступається.

Мамі, про яку