Читати книгу - "Пульсари"

Але що це? На папері чітко виділяються слова: «активно займається», «на високому рівні…», «морально витриманий…», «має заслужений авторитет…»

Ах ти ж сучий син! А читав же зовсім не те!..

І сумніви, що доймали Олега Івановича, і вагання при оцінці Тихонових вчинків, і невпевненість у власній позиції — все це раптом обернулося почуттям образи, жорстокої особистої образи, що її заподіяв оцей освічений неандерталець, до виховання якого був причетний і він, професор Швидкий. Блискавичний вибух гніву продиктував такий же блискавичний, як і допотопний, метод розправи — Олег Іванович опустив на ковдру папір і ручку, перехилився до Тихона і з усієї сили розмахнувся правицею. Але удару не вийшло, лише якесь кволе погладжування. Навіть Тихін не збагнув, що йому дають ляпаса.

— Ох і шорсткі руки у вас, Олег Іванович.

«Туди твою перетуди», — подумки вилаявся Швидкий і тільки так зумів полегшити собі душу, радіючи, що не підписав іудину грамоту, бо Тихін таки попався на черв’яка. Але ж і провчити фарисея не може, навіть плюнути сил бракує. Він безсило відкинув голову на подушку, ручка покотилася на підлогу.

— Що з вами? — злякано шарпнувся Пильнюк-молодший, — Ей, хто там, лікаря сюди! Сестричко, покличте батька!.. — Тихін вискочив з палати. І поки він кричав і метушився, Олег Іванович відпив з баночки виноградного соку — трохи полегшало.

Вбіг Пильнюк-батько, за ним підтюпцем Тихін.

— Як собі хочеш, тату, а тиждень потримай його при свідомості.

— Вийди, сину, заважаєш. І тон твій…

Тихін зібрав папери і, буркнувши, «подзвоню після дванадцятої», зник.

Розплющивши очі, хворий зустрівся із стурбованим, лагідним і зажуреним поглядом лікаря.

— Ну як почуваєтесь? Де болить?

— Не турбуйтеся. Минеться. Певне, від перевтоми — гостей багато сьогодні було.

Вдалися до кисневої подушки, зробили укол, винесли квіти. «Від таких запахущих і здоровому чоловікові голова замакітриться», — бурчала санітарка, з блаженством утопивши носа в розкішні кримські…

Залишившись на самоті, Олег Іванович заходився підбивати баланс дня. Це зараз було для нього основним і найважливішим заняттям — підсумовувати день, рік, усе життя. Не на полі бою воно обривається, а в тиші лікарняної палати — тож маєш час і для роздумів, і для втішного, радісного спомину, і для «самоїдських» жалів, у сто крат прикріших від того, що ні змінити, ані підправити щось уже немає сили. Добре принаймні, коли хоч прояснюється, немов на плівці проявляється, істинна суть якогось явища, що досі не спромігся його збагнути. Як оце з Тихоном.

Ще годину тому співчував йому, сподівався, що не змарнував час, навчаючи його, жалів, караючи за гріхи, прощав падіння, вагався, не знаючи, до якої ліги його записати. Тепер невизначеності кінець. Блискучими психологами були наші неграмотні прадіди, розробивши формулу для довічного користування: «Горбатого могила виправить». І кожен народ має у вжитку подібні твердження. Румуни, скажімо, впевнені, що ніколи не буде з кози корови, а східна мудрість запевняє, що навіть загнана у бамбукову палицю, змія і там спробує звиватися.

І коли перша невизначеність, хоча й непристойно, й болісно, а все ж прояснилася, друга нестерпно пекла в грудях, і хоч скільки над нею скній, нічого не вирішиш, бо все в руках старого Пильнюка та ще в отих притаєних запасах людських сил, що їх у Швидкого лишилося, як кіт наплакав. То краще над цим і не задумуватись. Отакі-то короваї, глевтяки в сараї.

Олег Іванович узяв люстерко і подивився з його допомогою на бульвар. Ті двоє молодят так само сиділи на лавочці, прикрившись парасолькою, орнамент на якій був точнісінько такий, як і на жінчиній. Завтра треба обережненько запитати дружину, де її парасоля, подумав Швидкий крізь запону сну, що раптово огорнув його, охороняючи від болю й тривоги.

* * *

Важкі часи настали: сонце немилосердно припікає, зваблюючи у відпустку, а тут екзамени почалися, сказати б, демонстрація справедливості викладачів і кмітливості студентів. Росте «об’єкт», вимагаючи цілодобового чергування, і негайно треба робити протез трахеї з нового матеріалу. В університеті склалася ситуація цапа, капусти й вовка. Окрилений новою посадою, директор Олекса Гетьманчук дременув до спортивно-оздоровчого табору. А в практичну роботу несподівано і героїчно включився Верхуша. Він метушився, давав поради і команди, сопів, губив своє збільшувальне скло, важко дихав. Але тримався. Гайки крутив препаратор Сашко — другий чоловік на кафедрі біології. Допомагав і Мусій, і його допомога була відчутнішою за Сашкову, хоч батька боялися, бо він погрожував розбомбити лабораторію, якщо не спрацьовувало якесь реле чи хтось запізнювався з препаратом… Він із Миколою залишався і на нічні зміни, і це вже була неабияка підмога. Бо Ольга, Петро і Марія були мобілізовані на виготовлення трахеї з графітових ниток.

І лише Тихін Пильнюк, заклопотаний виїзними документами та всякими медкомісіями, стояв осторонь цих тривог. Однак, прочувши про відчайдушний намір учнів Швидкого, вирішив виправдатися перед колишніми товаришами за своє невтручання, а заодно скористатися ситуацією…

— Ось, — задер він теніску й показав Петрові червонястий рубець, — я після цього щеплення два дні качався. Ледь на ногах стою. А ще ж і зуби пломбую. Є в мене дантист знайомий, на конячих копитах може ставити пломби — не випадуть. Скоріше кінь ‘беркицьне. — Далі йшли викладки наукового порядку, з яких виходило, що після зробленого відкриття Тихін почувається більше теоретиком, аніж експериментатором. — Я переконався, — казав він, — що мозок може таке видати! Якщо створити рекламу, заручитися підтримкою академічних дідів, то й за життя лаври ростимуть на моєму городі…  — Однак Тихін чесно зізнався, що розучився працювати руками. — Який з мене помічник? — самокритично батожив він себе. — Ще, дивись, переплутаю щось, Швидкий анігілює, а експертиза виявить, що через мою необачність. Ти ж, Петре подумаєш, що я помстився йому за невизнання.