Читати книгу - "Коло смерті"

— Домовилися, — Франк, похитуючись, підвівся, втратив рівновагу і схопився за спинку стільця. — А тепер я ліпше піду додому.

Він сказав «на добраніч» і нетвердою ходою рушив до дверей.

— Про що ви сварилися? — запитала Маґда.

— Хіба ми сварилися?

— Дивний ви мали вигляд, коли я підійшла, тож подумала…

— Франк був трохи не в гуморі. Ти ж знаєш, як він ставиться до мого розслідування…

— Ти теж, я б сказала, не в найкращому гуморі, — мовила Маґда нараз дуже стомлено, ухопила свій келих і вихилила вино. — Я нині змучилася, Мікаелю. Щось останнім часом дуже мало сплю уночі. Піду я, ляжу…

— Острів-Гора, — озвався Франк, показуючи рукою.

Це були чи не перші слова, які він зронив за всю мандрівку, за винятком хіба кількох команд. Вигляд після вчорашнього мав пожмаканий, блідий, з чорними колами під очима. Двічі я перехопив його прискіпливий погляд, значення якого не міг собі витлумачити.

Здалеку Острів-Гора нагадував капелюха. Чорна скеля височіла посеред острова, зелені луки оперізували її від підніжжя до лінії прибою. Франк спрямував вітрильника до широкої, відкритої бухти на східному боці острова з крейдяно-білим пляжем, який заслуговував на інші, тепліші широти. Посеред бухти з води стирчав мурований причал у формі літери Г. До нього була пришвартована з боку берега маленька моторка.

— Тут мілина, — мовив Франк. — Але я можу пришвартуватися на зовнішньому боці. Це безпечно, доки не зміниться вітер.

Він глянув на небо, уважно роздивляючись хмари, які швидко пливли над головою.

— Погода непевна. Коли здійметься вітер, я увімкну сирену. Тоді не барись, повертайся.

Я рушив причалом до берега, через зелену луку до білого двоповерхового будиночка з ґратчастими вікнами, який стояв під горою, захищений від західних вітрів. Разом з помальованою червоною фарбою стодолою і двома приземистими повітками садиба мала дуже гарний вигляд. Надворі нікого не було видно, але з комина йшов дим. На лужку паслася отара овець. Коли я підійшов ближче, вони підвели голови, глянули на мене й кинулися навтьоки, ніби не звичні до людей. Мелодійно теленькали дзвіночки на їхніх шиях. За мить на ґанок вийшов Арон. Він помахав рукою і рушив назустріч. Мені здалося, його обличчя світилося надією і сподіванням.

— Ласкаво прошу, ласкаво прошу, — примовляв він. — Я не чув, як ви прийшли, — він мигцем глянув убік бухти, насторожено й стривожено. — Вітрильник, га? Ви ж не самі припливли? Хто це вас привіз?

— Франк.

— Помічник ленсмана?

— Так, — кивнув я. — Він сюди не прийде. Почекає у човні, доки ми говоритимемо.

Це ніби заспокоїло Арона. Не знати й звідки взявся чорний собака з білими плямами й голосно загавкав, танцюючи і кружляючи навколо мене. На собаче гавкотіння з хати вийшла жінка. Вона суворо прикрикнула на пса, і той слухняно ліг, затих, мов побитий.

— Це — моя мати, — відрекомендував Арон.

Аронова матір була вищою за сина, сухорлява, навіть трохи кістлява жінка, з великими долонями і сивим волоссям, зав'язаним на потилиці в тугий вузол. У плетеному светрі й довгій вовняній спідниці, вона наче з'явилася з іншого століття — схожа на тих виснажених жінок на давніх світлинах з застиглими, німотними обличчями. Жінка була неговіркою, але зготувала каву, напекла печива. Я відставив набік філіжанку з кавою, доки пані Сьорвік, схиливши голову, промовляла застільну молитву.

Я трохи порозпитував про господарку, про те, чи не самотньо їм жити тут лише удвох. Пані Сьорвік відповідала здебільшого односкладово, уникаючи мого погляду, зате Аронові рот не замикався, він щось збуджено, часто незв'язно лепетів, сьорбаючи поміж тим каву й жадібно напихаючись тістечками. Зрештою, на тарелі зосталося одне. Арон простягнув по нього руку, як раптом материн голос ляснув у повітрі, мов батогом.

— Ароне! Бог все бачить! — Арон аж пригнувся, злякано блимнув очима спідлоба й заслонився рукою, наче захищаючись від Божої кари. — У нас гості, Ароне. Не гоже забирати останнє з тарілки…

— Усе гаразд, — втрутився я. — Мені вже достатньо. Було дуже смачно.

Жінка ковзнула по мені поглядом, ніби я ляпнув щось недоречне й безглузде.

— Ми маємо свої правила, — пробурмотіла вона.

Підвелася з-за столу, сказала, що їй треба попоратися у хліві, а нам, мовляв, є про що поговорити.

— Ваша правда, — погодився я. — Нам є про що поговорити. Але я хотів би потім і вас поросити на два слова, якщо ви не проти.

— Та добре, — кивнула пані Сьорвік без ентузіазму, ніби змирившись з неминучістю такої розмови.

— Що ви знайшли? — запитав Арон, збуджений від цікавості й сповнений надії, наче маленький хлопчик у різдвяний вечір, та я лише похитав головою.

— Усе трохи не так, як ти