Читати книгу - "Коли приходить темрява"

проте я не дослухалася. Не знаю, з ким була розмова.

— Він зустрічався з тутешньою повією? — цього разу то було Лізине запитання.

Яна раптом замовкла, очевидно, не очікуючи, що ми знаємо про неї. Ми зрозуміли, що вона вагається, чи можна відповідати. Ліза мовила:

— Ми про неї в курсі. Ваш адміністратор сам нам розповів. Отож кажіть, що знаєте.

Яна заспокоїлася й продовжила:

— Так, я бачила, що вони спілкувалися. Проте не знаю, чи в них щось було. Вона підходить до багатьох. Адже мусять пожильці якось дізнатися, що вона в нас є. Та не всі погоджуються на її послуги.

— А що ви можете розповісти нам про… — я подивився на аркуш із нашкрябаними даними, — про Ілону?

— Ну, не знаю. Небагато. Ми з нею не особливо спілкуємося. Тут із нею взагалі не всі люблять балакати. Багато хто проти того, що вона тут.

— Хто, наприклад? — поцікавився я.

— Переважно старше покоління. Ви ж знаєте, як багато з них до такого ставиться. Вони виховані в Радянському Союзі, а там, як відомо, сексу не було, — останні слова дівчина знову промовила з іронією.

— А ви чому з нею не спілкуєтеся? Ви ж наче з молодого покоління? — Я всміхнувся.

— Узагалі Ілона як людина, на мій погляд, непогана. Принаймні наскільки я зрозуміла з тих небагатьох випадків, коли нам довелося спілкуватися. Проте мій чоловік забороняє мені товаришувати з нею. І тут я нічого не можу вдіяти. — Вона повела плечима.

— Зрозуміло, — дещо розчаровано протягнув я: то була працівниця, з якою поліція так і не поспілкувалася, і я мав велику надію, що ми зможемо дізнатися щось нове. Раптом дівчина промовила:

— Слухайте, я дещо згадала! — Вона подивилася на нас з ентузіазмом. — Можливо, це виявиться корисним для вас.

Ми зацікавлено поглянули на неї. Яна продовжила:

— Він говорив із кимсь по телефону й сказав якусь назву… зараз згадаю… така цікава назва… А, здається, «Оказія». Так, точно. Він тоді незадоволено якось гаркнув, що в цій конторці працюють одні лежні. Окрім хіба що якогось старого діда. Не знаю, звичайно, з ким він розмовляв і взагалі що то за конторка, але таке-от я чула.

Ми з Лізою одразу повеселішали. Я записав назву.

— Яно, ви нам усе-таки допомогли, — радісно сказав я. — Дуже вам вдячні.

— Та нема за що. — Дівчина всміхнулася. Відтак мовила серйозно: — А його швидко схоплять? Мені часто доводиться повертатися пізно ввечері. Неймовірно страшно.

— На жаль, на це запитання ми не в змозі вам дати відповідь. — Ліза подивилася на мене. — Ми самі дуже на те сподіваємося, але… — Вона не доказала: продовження фрази було очевидним.

Яна з розумінням зітхнула. Затим додала:

— Анюту — це моя напарниця на зміні — можете навіть не допитувати. Її на той час, що він у нас зупинявся, тут не було. Вона тоді взяла кілька відгулів. Отже, точно нічого не знає.

Ми подякували, і дівчина пішла. Нарешті була хоч якась зачіпка. Затим поспілкувалися ще з двома покоївками та майстром. На жаль, вони не змогли сказати нічого такого, що б могло нас зацікавити. Настрій знову сходив нанівець. А проте попереду ще чекала розмова з прибиральницею та повією. Допит тривав уже майже годину. Стандартним запитанням від усіх працівників до нас було те, чи швидко впіймають убивцю. Якби ж то ми самі те знали.

***

За кілька хвилин до кабінету увійшла старша жінка. На ній був звичайний одяг прибиральниці.

— Тамара Олексіївна? — запитав я.

— Саме так. — Вона подивилася на нас хитрими очиськами. — А звідки ви знаєте?

— Нам про вас уже говорили. Казали, з вами тоді поліція так і не змогла поспілкуватися. Ось тому до вас така особлива увага. Сідайте, будь ласка.

Жінка просяяла.

— До мене особлива увага? — Очі все так і горіли своїм хитрим вогником. — Ну, добре, запитуйте. Усе, що знатиму, скажу. Мені немає чого приховувати. — Вона розсілася на стільці, очевидно, почуваючись тут цілком вільно. На відміну, до речі, від іншого персоналу.

Я знав такий тип людей. Вони зажди кажуть тільки те, що їм вигідно. Натомість намагаються вивідати щось про тебе самого. Усю розмову жінка не припиняла нас розглядати. Вона нагадала декого з моїх сусідів. Від того я почувався трохи ніяково. Ось іще одна риса таких людей: вони будуть із тобою розмовляти, відповідати на твої запитання, але при цьому й фіксуватимуть кожний рух твого тіла, кожне твоє слово, кожний твій погляд. А потім усе трактуватимуть по-своєму.

Перше запитання поставила Ліза. Воно було стандартним, як і до всіх інших. Прибиральниця ж, відповідно, звернула свій скрупульозний погляд на мою дівчину. Я знав, про що в цьому випадку вона думала. Жінка намагалась оцінити Лізин вік. На неї часто так дивилися. Їй було двадцять шість, але вона виглядала набагато молодшою. Певно, жінці