Читати книгу - "Виконавець"

зійшов з підніжки у густу темряву. За спиною застукотіло, і поїзд, набираючи швидкість, зник за поворотом. Дід з залізничним ліхтарем зайшов у приміщення станції, на пероні згасло світло. Я навмисно постояв ще кілька хвилин. Десь далеко все слабше чулися голоси пасажирів, що зійшли разом зі мною. Закинувши сумку за плече, я рушив звичним шляхом.

Хвилювання дедалі зростало. Зараз. Зараз я озирнуся і побачу, що діється за спиною. Один раз я навіть зупинився, щоб зробити це, але знову рушив далі. Я боявся не чорної плями, що плистиме за мною краєм дороги на відстані кількох кроків. Навпаки, я усвідомлював, що боюся зараз озирнутися і не побачити її. Що тоді буде? В мене народиться надія, що все скінчилося, що, сам того не підозрюючи, я зробив щось таке, що позбавило мене жахливого переслідувача. Я боявся в це вірити, бо мати таку надію, а потім втратити її означало б для мене кінець. Майже кінець. Навряд чи в мене залишилися б після цього моральні сили, щоб і далі борсатися у посудині без дна.

Але й невідомість важко витримувати довго. Я оглянувся, шукаючи його. Під грудьми гидко смоктало. Очі давно звикли до темряви, але ніде не знаходили чорної плями зі знайомими обрисами. У це важко було повірити. Пройшовши кілька кроків назад, я засвітив ліхтар. Його промінь ковзав по бур’яні та камінні дороги. Я озирався кругом. Нікого. Тільки ніч і темрява. Десь у глибині душі, перебиваючись по літаках, я відчував, мав таку надію. Щось мало статися. Щось у складній сфері взаємостосунків матеріального з нематеріальним, незрозуміле для мене. Несвідомо, рятуючись від цієї та інших небезпек під час свого карколомного уренгойського сафарі, я мусив зрушити якісь невідомі важелі — і він зник назавжди. Невже це можливо? А що ж тоді? Адже я не божевільний?

Напевно, майже всю дорогу додому я пройшов спиною вперед, тому що постійно озирався, з радісним подивом оглядаючи дорогу, бур’ян та паркани. Тут не вешталися більше ніякі пси! Одного разу серце моє стислося, коли збоку почувся шурхіт і за кілька десятків кроків невідомо звідки вибіг шкарадний бродячий песик. Він нерішуче постояв, розмірковуючи, чим пахне для нього зустріч з незнайомою людиною серед темної вулиці, потім підняв лапу на електричний стовп і повернув у інший бік. Мені не вдалося добре його роздивитися, але я чув, як цокотять по камінні його кігті, а коли я підійшов до стовпа, промінь ліхтаря висвітлив на ньому бризки. Цей пес був не з тої опери.

Від серця відлягло. Він пропав. Останнім часом ця істота переслідувала мене настільки наполегливо, що варто було лише опинитися самому, він незмінно нагадував про себе і про те, що мій час поступово спливає. А що як цьому невідомому явищу потрібен час, аби перенестися звідси, припустімо, до Уренгоя, а потім назад? Адже казала Світлана, що мені не вдасться втекти від нього навіть до Америки. Що як він вирушив за мною, і тепер, оскільки я вже тут, незмінно повернеться? За тиждень, або два, або навіть за місяць? Мною оволоділа нова тривога.

Настільки несподівана та сильна, що я мало не зробив жахливого. Можливо, в даний час найжахливішого, що тільки міг зробити. Охоплений цими тривожними думками, не розбираючи, куди йду, витягаючи ключа з кишені…

Він лежав біля сходів. Нерухомо, поклавши велику лобату голову на лапи, лежав просто перед ґанком. Я побачив його останньої миті. Ще б кілька кроків, і я би наступив на нього. Це був ступор. Я закляк на місці, з ліхтарем та ключами в руках, не відчуваючи вже практично нічого. Щось повзло по моєму плечі. Це був ремінь сумки, яка, як здалося мені, беззвучно впала до ніг. Він ніяк не зреагував. Голова лежала на лапах. Боки його ледь помітно рухалися, здиблена чорна шерсть зливалася у темряві, утворюючи якийсь горб на місці загривка. Він не поспішав бігти за мною ні до якого Уренгоя. Він лежав тут і чекав, коли я повернуся. Ліхтар у моїй закляклій руці світив кудись під ноги. Його світло падало на землю за якийсь крок від місця перед сходами. Я несміливо рухнув рукою, і промінь пересунувся ближче до нього. Ще. Тепер у колі світла опинився його хвіст та задня лапа. Я побачив кігті та зваляну облізлу шерсть. Зовсім поруч його голова. Що це я роблю?! Ще один рух — і… Можливо, він незадоволено поверне голову, і на мене впритул глянуть дві жахливі чорні дірки? Навряд я перебуду цю мить. Світло згасло. Щось сталося. Напевно, батарейка повністю сіла. Тепер уже я взагалі нічого не бачив. Суцільна темрява. Він десь переді мною. Я повернув убік, обходячи сходи ґанку, і щоразу мало не божеволів, посуваючи ногу вперед, уявляючи, як вона наштовхнеться на щось м’яке та масивне…

Цього не сталося. Намацуючи стіну, я виліз на ґанок, увійшов до хати, зачинив за собою двері. Все повинно мати межу. Це був надлом. Мене охопила туга та безвихідь. А може, так виглядало передчуття кінця, адже досі мені ніколи не доводилося його відчувати.

XXII

Ранок приніс несподіване відчуття спокою. Та радіти не було сенсу. Разом з тим, я розумів, напевно, вперше так ясно розумів усю безнадійність свого становища. Тому і запанував спокій думок та почуттів. Мені навіть здалося, що якби я побачив зараз його, то не жахнувся б, як завжди. Необхідність існувати разом з ним ставала звичкою. Та це не означало, що я його вже не боявся. Я знав, що злякаюся його ще принаймні один раз. Тоді, коли настане розв’язка. За якусь мить перед тим, як усьому буде край. А зараз відчуття жаху просто притупилося. Протинявшись хатою майже до дванадцятої без найменшої спроби щось думати та аналізувати, я все-таки зібрався і пішов до поїзда. Залишалася ще одна справа, яку обов’язково мав завершити. Мені потрібно було побачити Світлану, принаймні ще один раз.

Вона прийшла з роботи,