Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

якесь особливе, бо він талановитий незвичайно, і характером твердий, і міркує, і вміє крутити людьми.

Він не здивувався, коли Максим обрав його для своїх дивних пригод-авантюр. Не здивувався, ставши здобувачем престижного місця поряд з дорослими. Він сприймав це як належне і навіть не дуже радів.

Максим тримався з ним як рівня. Наче вони добрі друзі: жартував, базікав, запросто садив у свій джип. Проте Арсен злякався й утік. Тепер на його місці буде хтось інший. Талановитіший. Везучіший. І сміливіший.

…От і нехай той, інший, грається у своє життя на компі! Підставляється під віруси, нехай його душать голими руками, а в Арсена попереду життя, школа, інститут, робота…

— Ну, чого мовчиш?

Максим, виявляється, ще не вимкнув телефон. Та він же мене маринує, зрозумів Арсен. Як м’ясо, щоб я розм’як. А я вже розм’як, далі нікуди!

Міністр ніколи б не став затинатися, м’ятися, трястися. Міністр завжди чітко знав, чого хоче, чим можна пожертвувати заради мети, а чим не можна. Якби Міністр, а не заляканий підліток, тримав зараз у руці слухавку…

Арсен різко видихнув, підібрав м’язи живота. Потім глибоко вдихнув.

— Максиме, ти ж розумієш, що людині неприємно, коли її вбивають. Це було грубе порушення правил гри з твого боку, але я визнаю, що теж учинив неправильно.

Секундна тиша.

— Непогано, — визнала слухавка. — Добре. Давай ми обидва визнаємо свою неправоту, і… що? Розбіжимося?

— Я б хотів, — Арсенів голос здригнувся, — мати від тебе гарантії… безпеки.

— Та нема нічого простішого! У тебе утиліту ввімкнено?

— Так.

— Питай, що хочеш!

— Я можу бути… чи ти мене… я…

Міністре, Міністре, допоможи!

— Я можу бути впевнений у своїй безпеці, працюючи з тобою? І в безпеці своїх близьких?

— Так.

«Правда».

— Так, — монотонно повторив Максим. — Так!

«Правда. Правда».

— Я, в принципі, — Арсен затнувся. — Я готовий працювати. Я готовий.

* * *

Він був страшенно радий знову опинитися в кабінеті з моніторами. Він не забув, що його тут задушили на одному зі столів, голими руками, мов Дездемону. Та ця подія вже не здавалась йому значною. Це наче в грі персонажа вхекали: устав, обтрусився, ожив.

— Каву будеш? — за своєю звичкою запитав Максим.

— Так, дякую, — кивнув Арсен і несміливо запропонував: — Хочеш, я тобі зварю?

— Звари, а то в мене вже очі злипаються… Почнімо з моменту, де той раз довелось перерватися. Маніпулятори. Наприклад, я. Ти помічаєш, як я це роблю з тобою?

— Так.

— Але піддаєшся, хоч не одразу й не завжди. Це груба, явна людська маніпуляція, її можна навчитися, можна навчитися її розпізнавати й пручатися. А там, в аптеці, ти помітив момент маніпуляції?

— Ні.

— Бо я керував тобою прямо. Мишкою. Аналогія: я можу трясти коробочку, змушуючи кульку котитися по жолобку в потрібному напрямку. А можу взяти кульку пальцями й покласти туди, куди мені хочеться її покласти. Ясно?

— Приблизно. Не ясно одне… Це чари. Єдине слово спадає на думку: магія. Заклинання. Чарівна паличка. Це магія?

Максим усміхнувся. Арсен зрадів його усмішці — з початку розмови Максим був незвично серйозний, навіть похмурий.

— Чари, так? — Максим поставив чашку на стіл. — А голос у телефоні — не чари? Як це людина може залізти в таку маленьку пластмасову коробочку? Особливо якщо насправді вона перебуває за сотні кілометрів? Друзяко! Мільярди людей користуються пультом дистанційного керування, мов чарівною паличкою. Мільярди користувачів викликають свою операційну систему, як джина з пляшки. Обивателеві часом не зрозуміти навіть принципу роботи, але користуються всі. Тобі ясно?

— Ясно. Та бачиш, мені простіше вважати тебе чарівником, ніж…

— Розумію. Психологічно комфортніше. Нехай, вважай мене чарівником. До речі, програмка, яку я тобі дав — працює?

— Ага.

— «О, скільки відкриттів чудових», — продекламував Максим. — У неї є побічний ефект: відкриваються таємниці, яких краще не знати.

— Ага… — Арсен опустив очі.

— Що сталося?

— Батько… він… у нього коханка, — вичавив Арсен.

— Щасливі люди, — Максим вишкірився. — Гаразд, жартую. Тобі це не подобається, мабуть? Ти хочеш виправити ситуацію?

— Так.

— Подивимось… Де він?

— На роботі. Мабуть. Він завжди в такий час…

— Ще краще.

Максим розкрив свій ноутбук, заклацав пальцями по чорній клавіатурі. На екрані розсипалися фрагменти, малі екранчики; Арсен побачив коридори й кімнати, повні людей, стенди, прилавки, порожні під’їзди, машини на стоянках, — панораму мовчазних кадрів, рухливих і застиглих, чорно-білих і кольорових: він дивився очима камер, сотень, а може, тисяч. Фасетковий погляд на місто, яке гадки не має, що за ним спостерігають. Або знає — однак не надає значення.

Максимові пальці бігали, перебираючи картинки. Арсен перестав розрізняти зображення на зовсім крихітних миготливих екранчиках. Раптом освітилася велика панель на стіні: погляд на офісне приміщення зверху. Арсен упізнав батьків кабінет: комп’ютер, телефон, фотографія в рамці — маленький Арсен з букетом гладіолусів.

Батько сидів, видимий зіницею веб-камери з-під стелі. На моніторі перед ним пістрявіли якісь графіки, але батько не дивився на монітор — схиливши голову, перебирав СМС-ки на мобільнику. Арсен уперше побачив крихітну, як монетка, лисинку в нього на маківці.

Раптом спохватився. Подивився на Максима, на його ноутбук:

— Стривай, як ти знаєш… Ти можеш отак викликати будь-яку… Будь-яку камеру, яка тільки є?!

— Можу, — Максим кивнув. — Це все одно, що знайти адресу в адресній книзі.

— Він… тато не знає, що в кабінеті камера!

— Віяння часу. Боїмося терористів, стежимо за працівниками, до того ж, якщо злодії залізуть — збережеться відеодокумент… Та знає він, знає або здогадується, не переживай. Він завжди один у кабінеті сидить?