Читати книгу - "Співучасть у злочині"

Якщо ж виконавці вчинять злочин в який-небудь інший спосіб, то виконавець, який добровільно відмовився, все одно відповідальності не несе, тому що відсутні як причинний, так і винний зв’язок із вчиненим іншими виконавцями злочином. При добровільній відмові одного із співвиконавців інші співвиконавці несуть відповідальність за готування чи замах на злочин залежно від стадії, на якій мала місце добровільна відмова; б) можлива добровільна відмова співвиконавця і при закінченому замаху, коли він сам або за допомогою інших запобігає настанню наслідку злочину. У практиці мав місце випадок, коли два виконавці, вирішивши вбити з помсти потерпілого, зіштовхнули його з моста в річку і втекли з місця події. Один з них, почувши, що жертва просить про допомогу, повернувся і, витягши потерпілого з води, врятував йому життя. Цей співвиконавець запобіг смерті жертви, активно втрутився у розвиток причинного зв’язку, внаслідок чого не настала смерть. У цьому випадку у нього є добровільна відмова, і відповідальності за замах на вбивство цей співвиконавець не підлягає. Інший же співвиконавець буде відповідати за замах на вбивство;

4) організатор, підбурювач і пособник звільняються від кримінальної відповідальності у зв’язку з наявністю добровільної відмови лише тоді, коли вони своїми діями (як правило, активними) попередять вчинення злочину виконавцем (наприклад, обеззброять його, попередять потерпілого, передадуть виконавця в органи влади тощо). Крім того, добровільна відмова співучасників має місце і тоді, коли вони своєчасно повідомлять відповідні органи державної влади (міліції, СБУ прокуратури та ін.) про те, що готується або вчиняється злочин. Причому у цьому разі добровільна відмова не виключається й тоді, коли органам влади чомусь не вдалося запобігти злочину. Відмова пособника може виразитися й у пасивних діях. Наприклад, він не надав знаряддя чи засоби вчинення злочину, не усунув перешкоди до вчинення злочину (не відключив сигналізацію), внаслідок чого злочин виконавцем не було вчинено (ч. 2 ст. 31 КК України). У разі добровільної відмови кого-небудь із співучасників виконавець та інші співучасники несуть відповідальність за готування чи замах на злочин залежно від того, на якій стадії їхню діяльність було припинено (ч. 3 ст. 31 КК України);

5) якщо ж співучасник намагався запобігти злочину, який він повинен був вчинити, але це йому не вдалося (виконавець все-таки довів злочин до кінця), то такі дії співучасника розглядаються як дійове каяття й оцінюються як обставина, що пом’якшує покарання[305].

Вчиняючи злочин за співучасті, співучасники усвідомлено й цілеспрямовано поєднують свої зусилля для досягнення загального для всіх наслідку. Саме така спільна умисна діяльність, спрямована на вчинення злочинного посягання, визнається співучастю. Разом із тим, непоодинокими є випадки, коли суб’єкт певним чином сприяє вчиненню злочинного діяння чи прихованню його слідів, однак його дії завдяки відсутності обов’язкової об’єктивної чи суб’єктивної ознаки співучастю не визнаються. Така діяльність називається причетністю до злочину, що має якісно інші правові наслідки порівняно зі співучастю. Розглянемо їх у наступному питанні дослідження.

3.4. Кримінальна відповідальність за причетність до злочину

Проблеми причетності до злочину набувають особливої актуальності через те, що діяння, які належать до зазначеного інституту, мають розглядатися як такі, що сприяють настанню суспільно небезпечних наслідків, або уникненню винними у вчиненні злочину кримінальної відповідальності. У цих осіб створюється відчуття безкарності та вседозволеності, що, у свою чергу, може призвести до вчинення ними повторних злочинів[306]. Тому видається за доцільне з’ясувати, що таке причетність до злочину, адже у чинному Кримінальному кодексі України не наводиться визначення цього поняття.

За формулюванням великого тлумачного словника сучасної української мови, причетність означає відношення до якоїсь справи або до когось[307]. Із точки зору кримінального права, причетність до злочину — це діяльність особи, що не є співучастю, і полягає у сприянні вчиненню злочинного посягання або прихованню його слідів. Причетність до злочину існує тоді, коли особа залучається до співучасті у злочині вже після вчинення злочину, тобто виконання його об’єктивної сторони.

Причетність характеризується тим, що в діях особи, яка залучається до співучасті у злочині після його вчинення, немає причинного зв’язку між умислом і діями основних співучасників і особи, яка залучається до співучасті в злочині після його вчинення. Тобто така особа при виникненні умислу на вчинення групового злочину до складу співучасників не входила.

У сучасному кримінальному праві виокремлюється три види причетності: потурання, приховування й недонесення.

Потуранням визнається несумлінне ставлення особи до своїх обов’язків, що виражається в невиконанні нею дій, спрямованих на припинення вчиненого злочину. О. М. Лемешко визначає причетність до злочину як злочинне діяння, що обумовлене наявністю вчинюваного або вчиненого злочину інших осіб (попереднього злочину). З огляду на це, потурання злочину — це самостійний різновид причетності до злочину, що вчиняється спеціально зобов’язаним суб’єктом, який не виконав правового обов’язку припинення попереднього злочину, що вчиняється[308].

Цей вид причетності характеризується відсутністю спільності, як об’єктивної ознаки співучасті, а також суб’єктивної ознаки — спрямованості на досягнення загального злочинного наслідку. Наприклад, спостерігаючи за тим, як у кімнаті для затриманих один із них б’є іншого, співробітник міліції не вживає ніяких заходів для припинення цього злочину. У такому випадку службова особа хоча й усвідомлює, що відбувається злочин, однак не бере в ньому участі, завдяки чому співучасть тут відсутня і вчинене визнається потуранням.

Слід зазначити, що потуранням може бути лише умисне неперешкоджання злочинній діяльності інших осіб. Мотивами