Читати книгу - "Місто заклиначів дощу"

перевищував зріст дванадцятилітнього хлопчика!

З появою жерця, натовп розступився, утворивши прохід. Учений нарешті зміг поглянути на панораму, що відкривалася із сходинок храму, і в нього захопило дух. Тепер він остаточно переконався, наскільки вдалою була назва «Місто в хмарах».

Над площею немов линули десятки платформ, що спиралися на могутні опори, вбудовані в прямовисну стіну ущелини. Незліченні розпірки, дерев’яні ферми і товсті троси з рослинних волокон надійно утримували ці конструкції від падіння в прірву. Храм був ніби в центрі хитромудрої павутини будинків, площ, храмів і садів, сполучених між собою складною системою повітряних шляхів сполучення. Тут були вузькі висячі стежки, що пролягали через розколини, широкі прекрасні вулиці-мости, сходи і пандуси. Між ними виблискували золотом бані і шпилі вежок, нагадуючи контурами кеглі, голубіли покриті кахельною черепицею схили дахів.

Прямо в скельному масиві було висічено кілька ступінчастих пірамід, які не поступалися досконалістю форми Піраміді Сонця поблизу Мехіко або Піраміді Кетцалькоатля в околицях Чолули. Величні сходинки здіймалися високо вгору, завершуючись майданчиками, на яких розташовувалися вівтарі.

У рівнинній частині високогірне плато було розбите на тераси. Тут, в умовах відносно високої температури, цей народ вирощував рис, маніок, цукрову тростину та навіть каву. Між плантаціями рядами тягнулися посадки бананів, апельсинових і лимонних дерев. Усю цю пишноту забезпечувала вологою складна зрошувальна система.

Але найчарівнішими були літальні апарати. Десятки великих і малих повітряних кораблів заполонили небо. Жоден не був подібний до іншого. Були тут судна, що формою нагадували насіння кульбаби, схожі на бабок, метеликів і птахів, кулі з пузатими кабінами, літаючі сигари з гвинтами в хвостовій частині. Але більшість цих конструкцій ні з чим було навіть порівняти — вони являли собою вільний політ людської фантазії.

Нічого прекраснішого Карлові Фрідріхові фон Гумбольдту не доводилося бачити в жодній з його незліченних мандрівок. «Ксі’мал, — беззвучно прошепотів він. — Загублене місто інків. Так я і знав!..»

Він ступив до краю майданчика, що оперізував храм. Звідси відкривався ще фантастичніший краєвид. Здавалося, досить розкинути руки — і злетиш над синіючою безоднею і горами.

— Ви знали про це?

Оскарів голос донісся до вченого немов здалеку.

— Що ти сказав, мій юний друже?

— Ви сказали, що знали про це. Що ви мали на увазі?

Очі підлітка сяяли, волосся було скуйовджене.

— Я пригадав історію цієї країни, — сказав Гумбольдт. — Після завоювання імперії інків 1533 року іспанськими конкістадорами, ватажком яких був Франсіско Пісарро, маленька група воїнів сховалася в гірській фортеці Вількабамба, щоб вести й далі боротьбу проти завойовників. Минуло майже тридцять років, перш ніж іспанцям вдалося захопити фортецю. Але до цього часу більшість інків уже покинули її. Серед тих, хто врятувався з фортеці, були інкські вельможі, астрологи, математики, жерці — словом, еліта імперії. Лише правитель країни — гордий Тупак Амару та кілька його соратників залишилися, але незабаром були вбиті.

— А решта?

— Їхні сліди загубилися. Деякі дослідники вважають, що вони перебралися на схід і збудували нове місто, яке вони назвали Пайтіті. Інші схильні думати, що інки попрямували до Колумбії і заснували там країну, відому в іспанських джерелах як Ельдорадо.

— А ви як гадаєте, пане Гумбольдт?

Учений глибоко вдихнув.

— Я дотримувався тієї думки, що інки попрямували на захід, до таємничої столиці, про яку немає документальних свідчень, окрім легенд. За моїми обчисленнями, вона мала б розташовуватися десь у районі ущелини Колка. І коли я побачив знімок, зроблений Гаррі, я зрозумів, що він відшукав-таки це місто!

Босуелл був вочевидь задоволений словами Гумбольдта.

— Відкриття, за яке мені трохи не довелося заплатити життям, — усміхнувся фотограф. — На протилежному боці ущелини є одне затишненьке місце, з якого я зробив свої знімки. Сподіваюся, моя стара камера все ще лежить десь там.

Гумбольдт здивовано підкинув угору брови.

— Але що ж усе-таки з тобою трапилося?

— Я й сам досі напевно не знаю, — відповів Босуелл, знизуючи плечима. — Мене помітив один з їхніх патрульних кораблів — мабуть, увагу тих, хто був на борту, привернув сонячний відблиск на лінзі об’єктива. В усякому разі, мені довелося чимшвидше заховати фотоапарат і зникнути звідти. Я діяв швидко, і мені спочатку справді вдалося втекти від погоні. Але коли я рушив назад, мене вистежили і схопили. Більше нічого не пам’ятаю — якийсь провал у пам’яті. Прокинувся я вже в одній з цих плетених халуп над прірвою, де й провів усі останні тижні.

— З вами погано поводилися? — запитав Оскар.

— І так, і ні, — відповів Босуелл. — Мені не завдавали шкоди, не були зі мною надто жорстокі. Але коли я одного разу зважився на втечу, з цього нічого не вийшло.

— Ми знаємо про це, — зауважив Гумбольдт.

— Як? Звідки?

Учений показав на Елізу.

Раптом Босуеллове обличчя проясніло.

— То це вона! О, тепер я розумію… Отже, ви, добродійко, — медіум, так?

— Я — мамбо, а не медіум. — Еліза усміхнулася.

— Гаїтянська чаклунка?

Босуелл мав спантеличений і здивований вигляд.

— Ви знаєте наші звичаї?

— Аякже, — сказав фотограф. — В одній з експедицій мені довелося побувати на Гаїті, щоб отримати документальні свідчення про чаклунів-бокорів, що там практикують. Мушу зізнатися, що був вельми радий забратися звідти, поки цілий і здоровий.

— Охоче вірю. Бокори — найгірші з чорних чаклунів. Їхня магія спрямована на те, щоб забрати владу над жертвами. Ми, мамбо, у порівнянні з ними, цілком сумирні. Проте і ми вміємо проникати в сни інших людей.

— Я це відчув, — миттю відгукнувся Босуелл. — Останнім часом мене переслідувало відчуття, що хтось прогулюється у мене в голові і ворушить мої думки. Цікаве переживання, хоча далеко не завжди приємне.