Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

— Я цього драба бачив, — сказав він. — Бойвів слідопит, Колодієм звали.

— За чим взнав? — поцікавився Цапик.

— На руці той мав оберіг. — Візантієць указав на браслет із вичиненої гадючої шкіри.

— Зміїна вервечка.

— Правильно кажеш. Менш як дві седмиці тому я її бачив на живому Колодії.

— Най боги милують! — Джура обмацав свій оберіг-причепенду.

— Там хтось є! — Волх простягнув посох в бік лісу.

Томирад зробив знак рукою, й дюжина гриднів сковзнула у лісовий морок. За хвилину один з них з’явився на узліссі, схрестив руки над головою.

— Пішли подивимось, — покликав княжич Волха з Макарієм.

Утрьох вони зайшли під покров велетенських дерев, спустились на два перестріли й побачили гриднів, що колом оточили закривавленого верховинця.

— Це Шикорчик, Бойвів син, — повідомив Томирадові візантієць.

— Розпитай його, — наказав княжич.

Макарій підійшов до пораненого, нахилився на ним. Стріла-зрізень по лікоть відняла в отамана шуйцю, проста стріла пробила його лівий бік, але не зачепила серця. Інших ран візантієць не помітив. Шикорчик втратив багато крові, його обличчя зблідло, тіло струшував частий дрож.

— Ти? — прошепотів син Бойва, мутними очима дивлячись на бороду Макарія.

— Це ті зробили, у чорних плащах?

— Ті, ті… — Шикорчик захрипів, закашлявся, вихаркнув згустень крові. — Ми впіймали од… одного з відьмаків. Він сказав… Там, у лігві… дірка в пекло.

— Де саме? — втрутився Волх.

— У самому лігві. Над печерами, де зго… згоріле дерево… Вони там… — Очі Шикорчика закотились, дрож припинився.

— До предків відходить, — визначив Волх. — Нехай перебудуть з ним отчі боги!

Макарій кивнув. Кровотеча нестримно забирала верховинського отамана з Серединного світу. Візантієць помітив, що на шийному ланці Бойвового сина вже нема медальйону богині.

«Гремівники знайшли і забрали амулет. Ось чому вони не відрізали йому голови — з поваги до матері Богомола», — зрозумів він.

— Далеко до лігва? — запитав Макарій у гравеля.

— Перейдемо через он ту гору, — провідник показав правицею на північний схід, — й відразу його побачимо.

Очі прив’язаної до стовпа Жаринки безтямно дивились повз Корвона. Прислужники чаклуна щойно вимили їй голову.

— Й це ти вважаєш срібним волоссям? — Корвон майже бридливо перебрав пальцями біляві локони.

— Ти не зрозумів волю Мого Чоловіка, — сказала Арата.

— Не зрозумів?

— Скажи своїм слугам, нехай повернуть мені черес.

— Навіщо?

— Там схована річ, яка прояснить Його волю для тебе.

— Он як, — губи владики гремівників стиснулись у бліду лінію; він наказав: — Несіть сюди її пояс. Але вийміть з нього всю зброю. Хутчіш!

Зграйка прислужників зірвалась з місця й кудись побігла. Корвон підійшов до Жаринки, взяв дівчину за підборіддя, повернув обличчя до себе, заглянув білявці у вічі.

— Чим це ти її понапоювала? — запитав він в Арати.

— Настоянкою з коричневих мухоморів.

— Нічого кращого не придумала?

— Невдовзі отямиться.

— Ми не можемо чекати. Брама відкриється завтра.

— Брама відкриється проти ночі повного місяця, — твердо мовила войовниця. — А до того часу її дух повернеться до тіла.

— Ти дуже самовпевнена дівчина. — Корвон поклав праву руку на плече Арати; та поблідла й ледь присіла, немов під нестерпною вагою. — Дуже.

Гремівники тим часом принесли черес й поклали його під ноги своєму владиці. Той відпустив плече войовниці, кивнув на черес:

— Показуй.

Арата підняла черес з підлоги, гострим нігтем розділила зшиті шматки шкіри, заглянула до таємної кишеньки.

— Скажи своїм псам, щоби повернули вкрадене, — сказала войовниця.

Корвонові ніздрі роздулись. Владика ковзнув поглядом по своїх посіпаках, ткнув в одного з них посохом:

— Ти!

Гремівник впав на коліна, витягнув з-за пазухи щось подібне до срібляка, простягнув чаклунові. Той двома пальцями взяв блискучий шматок металу, відтак ледь повернув голову в бік найближчого з охоронців. Плащоносець зірвався, підбіг і блискавичним ударом меча зніс крадієві голову. Кров бризнула незворушній Араті в обличчя.

— Й що це таке? — Корвон зняв праву руку з її плеча й підніс срібну річ до своїх очей.

«Владика гремівників короткозорий», — не без легкого подиву зауважила войовниця. Вголос мовила:

— Це точна копія срібного медальйону, зробленого за часів Карни-Орай. На ньому зображена голова жінки. Дехто звав її Чарою, інші — Каннашастрою. Вісім тисяч років тому Мій Чоловік обрав для мешкання її тіло. Він полюбив вигляд її смертної плоті й наказав залишити образ Чари для тих, хто шукатиме для Нього вмістилища у майбутньому. А тепер, Корвоне, подивись спочатку на медальйон, а потім на лице хорватки, котру я до тебе привела.

— Є певна подібність, — погодився чаклун. — Але у хорватки волосся не срібне.

— Зате воно срібне у зображення на медальйоні. Саме тому жриці Триликої називають Чару срібноволосою. За життя, як ти розумієш, її волосся не було срібним.

— Так твій чоловік завжди обирав для себе жіночі тіла? — В голосі Корвана Арата відчула розчарування.

— Окрім одного разу.