Читати книгу - "Сміливий чунг"

думка, що вони народилися тут, у лісі, і що цей ліс, який би великий він не був, належить тільки їм, що дерева плодоносять лише для них і що всі тварини, яких вони бачили в ньому, з явилися тут потайки, як пришельці, і жити в ньому не мають права. Вони також були певні, що на світі немає інших чунгів, крім них, і тому були вкрай здивовані, якось зустрівшись у лісі з двома зовсім не схожими на них чунгами. Ті два чунги були такі великі, що кожен з них був чи не вдвічі більший за звичайного чунга. Обличчя у них були вкриті густою шерстю, волосся на голові — зовсім рівне й настовбурчене — починалося від самих брів, з-під яких визирали маленькі, рухливі очі. Лоба вони не мали, так само, як не мали шиї. Зате щелепи у них були міцні й широкі. І от цих двоє великих чунгів стояли перед ними на задніх кінцівках, а передні у них звисали до землі.

Першими їх помітили Сміливий та ще один, такий самий молодий, як і він, високий та дужий Голобедрий чунг; вони обидва йшли попереду всієї групи. Два великих чунги спокійно стояли на задніх кінцівках і обгризали верхні пагінці на солодкому кущі, нагинаючи їх до себе передніми. Сміливий і Голобедрий чунги аж похололи з несподіванки й переляку — такими страшними здалися їм ці незнайомі чунги. Великі чунги вмить обернулись, угледіли їх і вищирили зуби. Глухий, стриманий рев вихопився їм з грудей, а маленькі жваві очиці забігали, засвітилися, немов запитували: «Що це за чунги, чому вони такі малі на зріст?»

Справді, ті два чунги були страшними навіть для випростаних чунгів, які мали вже руки й уміли загостреними ломаками й камінням вбивати мо-ка і грау. З великими тулубами й дуже широкими грудьми, надзвичайно волохаті й зовсім без шиї, вони здавалися такими сильними та лютими, що Сміливий і Голобедрий завмерли на місці.

Довго отак стояли ці представники двох різних порід, дивилися одні на одних і ніби власним очам не вірили, що і перші, і другі — чунги. Нарешті один з великих чунгів, не перестаючи тихо, з якоюсь незрозумілою погрозою ричати, повернувся і, спираючись на пальці передніх кінцівок, як це робили всі давно вже померлі старі чунги, неквапом рушив у глиб лісу. Слідом за ним почвалав і його супутник, і обидва навіть ке глянули на Сміливого та Голобедрого, ніби ті більше не заслуговували на їх увагу. А Сміливий і Голобедрий обернулися і, мов за ними гналися ті два велетні, щодуху побігли назад.

— У-а-кха! У-а-кха! — зустріли вони решту чунгів, збуджено махаючи руками, витягуючи губи та злякано кліпаючи очима.

Вони цим хотіли розповісти чунгам про те, що бачили щось дуже страшне і дуже небезпечне, тому треба мерщій зібратися всім разом. Сміливий чунг хотів якось чіткіше й виразніше розповісти, що те страшне й небезпечне — зовсім не мо-ка й не грау, але нові звуки здушили йому горло. І знову отой невимовний біль через те, що інші чунги не могли його як слід зрозуміти…

А втім, з його звичного, пересторожливого реву чунги все-таки зрозуміли, що їм загрожує якась небезпека; вони також почали тривожно кричати чунгам, що були позаду:

— Ха-кха-кха! Ха-кха-кха!

Надійшли й інші, сусідні групи. Потім наперед вийшли дорослі чунги-самці й бездітні поми, а поми з маленькими чунгами рушили слідом за ними. Всі були певні, що Сміливий і Голобедрий бачили якогось нового великого й страшного звіра, тому дорослі чунги й бездітні поми міцно стискували в руках гострі ломаки й камені і войовничо ричали. «Нехай той звір буде великим і дужим, як сам хо-хо, а лютим, як кровожерний грау, ми все одно вб’ємо його, — означало їхнє ричання. — Ми вб ємо його, бо нас багато і ми тримаємо в руках гострі камені й міцні ломаки…»

Попереду йшов Сміливий, а поруч з ним — Голобедрий чунг, який хоча й був молодший, проте силою і відвагою не поступався перед вожаком. Але й вони обидва йшли вже не так сміливо й упевнено, як бувало досі, бо бачили не просто якогось там звіра, а чунгів. Ці нові, незвичайні чунги бентежили їх, і ніхто з них не знав, що робити. І не тому, що боялися їх, а тому, що ті пришельці теж були чунгами. А до цих складних і поки ще непоясненних почуттів по відношенню до тих чунгів приєднувалася ще й цікавість, бажання зустрітися з ними ще раз, щоб краще їх роздивитися…

Сміливий і Голобедрий привели групу до того місця, де вони бачили великих чунгів, і раптом усі подалися назад: біля одного тисячолітнього дерева стояли, немов очікуючи їх, два величезних чунги. За кілька кроків від них позаду стояло ще два таких чунги, а трохи збоку — ще один і пома з маленьким чунгом на грудях. Усі вони спокійно дивилися на випростаних чунгів, здивовано кліпаючи жвавими, блискучими очима. Мабуть, і для них ця незвичайна зустріч була несподіванкою, отже, й вони не знали, що робити. Охоплені не так страхом, як подивом і цікавістю, випростані чунги так само стояли и мовчки дивилися на них. Звідки взялися в їхньому лісі ці величезні, страшні чунги? Чому вони не тікають, як роблять усі інші тварини, забачивши таку велику групу випростаних чунгів?

Зупинившись одна навпроти одної, обидві групи продовжували дивитись одна на одну. Від їхньої звички тримати себе віяло взаємною недовірою та настороженістю, проте ні перші, ні другі не виявили наміру нападати. І ті, і другі вгадували кревну спорідненість між собою, але ця спорідненість згубилася в безлічі минулих років і не лишила в їх пам’яті найменшого сліду…

Нарешті один з великих чунгів гортанно заричав, незграбно повернувся і, похитуючись, попрямував до лісу. Інші теж рушили слідом за ним, не звертаючи ніякої уваги на випростаних чунгів, і по дорозі почали обгризати пагінці на кущах. Вони робили це спокійно, не кваплячись і не озираючись назад, наче не хотіли й знати про заціпенілих у німому подиві випростаних чунгів.

Група Сміливого трохи постояла і теж повернула назад, бо ніхто не