Читати книгу - "Кам’яне яйце"

— Вже, мабуть, час і віддавати… Принаймні я особисто взяв від життя майже все… Але брав я щонайменше. Я обходився, власне, крихтами, бо думав і про вас… Все ще не знаю вашого імені…

— Зеноном звати… Я будівельник з тринадцятої спецбригади. Не могли не чути про таку. На Інкані часто буваю. От і нині викликали — тут якась нагальна робота передбачається, а хлопці мої прилетять за кілька годин. Я — бригадир, тож мушу у всьому розібратися першим…

— От і познайомились… А таємниць, Зеноне, з кожним роком справді більшає. В цьому я вже переконався. Можете повірити старому. І те, що вам, молодим, сьогодні видається простим і зрозумілим, вже завтра може стати для вас загадковим, таємничим, навіть страшним.

Чоловік із фонозаписником звісив голову з полиці, уважно прислухався. За якусь мить він квапливо опустився і сів поруч із старим.

— Я журналіст. Станіслав Терер, — простягнув руку у привітанні. — Ви мене заінтригували. Вишукувати таємниці — моє ремесло, моє покликання. Але ви сказали, що сьогоднішнє може завтра виявитись страшним. Я не можу погодитись. І зовсім не тому, що я природжений оптиміст…

Між ними зав’язалася невимушена розмова людей, які прагнуть не без користі згаяти час в дорозі. Кожен із них — майже фаталіст, оскільки наступні дні — місяці — роки розписані в уяві, як програми для кіберонів, але в кожного в душі — ще й бентежне розуміння своєї причетності до таїни великого творення завтрашнього дня цієї виплеканої людьми планети.

— Я прилетів сюди, на Інкану, задля матеріалу на екологічну проблему…

Старий розсміявся:

— Середовище захищають не словами… І переконаний — ніколи й не було тих часів, коли можна було когось чи щось захистити словом, просто словом… І це зовсім не тому, шановні, що я сумніваюсь в могутності впливу справжнього мистецтва чи справжнього журналістського дару. Зовсім ні! Просто за будь-якими прекрасними словами завжди мусять стояти діла. А можливо, вони мусять стояти ще перед словами. Бо далеко не байдуже, хто виголошує ті чи інші думки, хай навіть найрозумніші… В різних устах ті ж самі слова звучать зовсім по-різному… Що ви зробили особисто для захисту середовища, шановний Станіславе? І, врешті, в умовах нашої Інкани ми середовище самі створили і можемо його переробити, як нам заманеться, але ж треба бути мудрими господарями… Мало щось створити. За ним треба доглядати і усвідомлювати значимість створеного нами… Слова — це дзеркало наших дій і наших прагнень. Дзеркало. Воно може вказувати нам на наші вади, воно може тішити нас нашою ж досконалістю, але не воно є рушієм нашого розвитку. Пробачте, що я знову запитую, що ви особисто зробили в плані екології, юначе?

— Я вас розумію… Я просто не можу вас не розуміти… Даруйте, як вас звати?

— Миколою Юровичем, але можете звертатись до мене просто по імені. Мені буде навіть приємно. Я ніяк не звикну, що вже старий. Що я вже не просто Микола, а для найближчих друзів не просто Кока.

— Миколо Юровичу, скажу щиро — для збереження земного чи інканського середовища я особисто не зробив нічого, у вашому розумінні. Але, врешті, я журналіст, і, гадаю, не треба вас переконувати, що моє головне покликання…

— Я втомився слухати красиві слова про покликання! — нараз запально і роздратовано вигукнув старий. — У кожного з нас, мислячих істот, одне-єдине покликання в цьому світі — бути мислячими істотами, бути людьми. І діяти!

Журналіст поблажливо усміхнувся:

— Ви мене дивуєте. Вже давно минулися часи майстрів на всі руки. Я при всьому бажанні не можу займатися озелененням нових інканських площ, прокладати гідроканали, обороняти природу від дурнів навкулачки чи з допомогою циркулярів і писати-організовувати матеріали для нашого часопису… Невже про це варто говорити і сперечатись? Я непогано роблю свою справу, як багато хто з друзів вважає. Я порушую гострі проблеми, я розбурхую людську уяву…

— Проблеми, шановний, порушуються самі собою, точніше, їх народжують діяння рук і розуму людських, і вирішувати проблеми в наш час покликані насамперед ті, хто їх народив. До речі, дуже мені стало цікаво: про що ви хочете писати з приводу нашої Інкани? Які слова хочете знайти, щоб зробити матеріал, як ви сказали, на економічну проблему?

— Коли хочете, можу справді розповісти! — вигукнув журналіст. — Мене дивує ваше ставлення до… Можливо, це просто до мене особисто, але… Я, врешті, професійний журналіст, і якщо ви ніколи не знайомились з матеріалами Станіслава Терера, зокрема й на екологічну тему, то це ще не означає, що можна так безпардонно ображати мене і мою роботу…

— Ви хотіли розповісти, про що ж ви плануєте писати… — в’їдливо перебив його старий. — Я вас уважно слухаю.

— Що ж, будь ласка… Цілком можливо, ви також знаєте, що тут, на Інкані, колись були гарячі джерела. І діти перших переселенців-піонерів розкошували тут навіть у великі, як на перші часи, люті морози. Вони купалися і раділи життю, новому життю на новій планеті…

— Чи знаю я про ці джерела! Шановний Станіславе… Я їх сам колись придумав! Гадаю, у вас немає підстав мені не вірити, дідові?

— У мене є всі підстави не сприймати серйозно ваші слова і твердження… Ви якось дивно все загострюєте… — І раптом журналіст майже вибухнув, не притамувавши роздратування: — Ви, даруйте, нагадуєте мені мою дружину, яка впереваж сама не знає, чого хоче, проте завжди знаходить будь-які аргументи, аби лиш довести свою вищість. Що ви сказали про теплі джерела? Ви їх колись придумали? Як розуміти ці слова?

— Справа в тому, юначе, що я той Чапол. котрий трохи доклав своїх рук і розуму до створення цієї планети…

— Чапол? — перепитав трохи збентежений журналіст. — Чув я таке прізвище… Чапол…

Старий стримано засміявся:

— Ви не могли не чути мого прізвища… Розумієте, це я колись придумав цю планету… Принаймні зробив усе, щоб вона з’явилась на світ… Вам смішно і дивно? Вам