Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

крізь кущі, виткнули носи з-за паркану. Те, що я побачив, здавалося кадрами кіно: живий, справжнісінький Будьонний сидів біля вкопаного в землю столика на подвір’ї лісництва, розглядаючи карту, а довкола нього товпилися командири та кілька людей в цивільному. Тут же біля воріт, на піщаному шляху стояло кілька танкеток, їхні мотори тихенько вуркотіли, пихкаючи синюватим димком.

Полководець щось галасував про пальне, про Бориспільський аеродром, стукав кулаком по столу. Командири виправдовувались, щось пояснювали, тикаючи пальцями в карту.

— До с...и мені ваші пояснення! — лютував командарм, встаючи з-за столу. — Довкола самі лише подонки, зрадники і боягузи, мать вашу перемать, так вашу перетак!

Я відчув, як обличчя моє паленіє від сорому чи ще якогось невідомого почуття: хіба юнацьке сумління могло припустити, що людина з легенди спроможна випльовувати з своїх вуст отакі блюзнірські слова та лайки? Хай там якісь трактористи чи конюхи, а то ж герой?!

Будьонний, шаленіючи від злості, рушив у супроводі командирів до шляху, сів у передню танкетку. Ті, що залишалися, про щось його розпитували. Будьонний махнув рукою і ще раз вилаявся. Заревли мотори, колона машин рушила й хутко щезла за стіною дерев.

Ми з Олею, похнюпившись, повернулися додому. Нікому не розповідали про те, що почули, бо й самі не довіряли власним вухам. Отакі факти з життя були, можливо, страшнішими катастрофами для дитячої свідомості, аніж військова поразка наших військ.

Наступної ночі з усіх артилерійських позицій зникли гармати, на горбах, де купчилися в окопах червоноармійці, не лишилося жодної людини. Всі наші захисники кудись випарувалися, наче їх і не було. Біля колгоспної стайні, де військові інтенданти влаштували склад обмундирування, ворушився люд купою мурашви. Жінки, чоловіки, діти оберемками несли шинелі, зимові штани, куфайки, кирзові чоботи, білизну. Якась жінка крикнула моїй матері:

— Чого очі витріщила? Біжи скоріше та бери, що лишилося! Дармове ж, бо всі наші накивали п’ятами!

— Я його не заробила — я його й не візьму, — махнувши рукою, одвітила мати. — Те, що дарма припливе, те росою і спливе! Хай тим добром той, що не при хаті згадуючи, радується!

— Ну й дурна! Все’дно ж пропаде!

Мене цікавило інше: втікаючі радянські війська залишали багато штабних причандалів — папери, олівці, карти, динамоліхтарики, книги, фарби, ватманський папір; ми з троюрідним братом Андрієм Приходьком шастали по ближніх та дальніх посадках, розшукували ті місця, де штабісти складали на купу все згадане добро й підпалювали його. Дещо пропадало, а дещо лишалося неушкодженим. Я приніс додому три ліхтарики, вироблені Ленінградським заводом «Електросила» (вони були зручні тим, що не потребували батарейок), десяток блокнотів, гору олівців, два нагани і набої до них. Темної ночі ми зробили вилазку на територію Русинського військового табору, що містився навпроти Ржищева. Там все зруйнували при відступі, підірвали житлові приміщення, спалили, але бібліотека залишилася під купами цегли, ми длушпалися під прикриттям осінньої ночі поміж тим мотлохом, намацували навмання книги і навантажували в заплічні мішки.

Так пощастило добути дореволюційне видання морських повістей Станюковича, Достоєвського, великий однотомник Пушкіна, кілька «Кобзарів», «Исповедь» Толстого, підшивки «Ниви» за 1910 рік, ще щось, не можу згадати. Бібліотека виявилася випадковою, хаотичною, проте для моєї тодішньої свідомості, котра знемагала у вирі парадоксальних подій, кожен том здавався своєрідним духовним кругом порятунку, кинутим долею у річище життя, де я безпомічно крутився. Коване слово Тараса, чаклунські вірші та поеми Пушкіна відкривали для юної душі світи надійні, фундаментальні, світи духовної незламності й віри у нетлінність ідеалів добра й краси. Ясна річ, моя свідомість зовсім не так витворювала формулу порятунку, як оце нині вона вимальовується, проте суть процесу була тотожна тому, що я відчуваю тепер, згадуючи майже легендарні дні катастрофи й нового народження.

Навіть «Исповедь» Толстого, що її юнацька думка не могла повністю переварити, вплинула чомусь дуже позитивно на тодішній стан. Душа на прикладі грандіозної трансформації великого письменника втямила несподівану істину, що головне в людині не випадкові нагромадження й втрати, а формування понад плином історичного сміття таких нетлінних вартостей, що їх не соромно показати людям при будь-якій ситуації.

Люди причаїлися, чекали. Що ж тепер? Якої халепи чекати? Де фронти, де німці? Канонада гриміла десь поза Борисполем, долинали чутки про масштабні, небувалі оточення військ під Остром, за Яготином, під Харковом; німці обійшли Київ десь північніше, південніше, фронти розпалися на клапті, ніхто нічого не знав, багато підрозділів самотужки пробивалося на схід. На наше подвір’я завітало кілька льотчиків, один з них мав на петлицях три ромби — молодий, красивий генерал з високим чолом, прорізаним глибокою зморшкою. Ми якраз пекли у печі гарбузи з нового врожаю, льотчики жадібно їли те пригощення, майже нічого не відповідаючи на запитання тітки Ганни й моєї матері. Генерал попросив убрання — перевдягтися. Жінки нашукали гостям піджаків, штанів, Що лишалися від мого батька та дядька Грицька. Форму льотчики спалили, подякували за гостинність, попросили провести на лісову дорогу до села Старого. Я з сестрою показував їм стежку у молодій посадці, намагаючись допитатися в генерала, чого ж нам ждати, на кого сподіватися.

— Голубчику, — зітхнувши, відповів льотчик, — такі дні, як ось тепер, випробовують нас. Хто на що здатний.

— Як це? — не розумів я.

— А так. Знаєш, є таке російське прислів’я: «На миру й смерть красна!» В гурті, на фронті, коли поруч товариші, коли на тебе дивляться, оцінюють, — легше навіть життям ризикувати, відчуваєш підтримку товариша, друга... а ось так... коли все в тумані, коли фронти невідомо де, коли ось я — вищий офіцер — стаю просто обірваним бродягою... тут має прорости з душі справжня твоя сутність. Збагнув?

— Не зовсім, — розгубився я.

— Ти читав Робінзона?

— Читав...

— Ну от... Людина самотня на пустельному острові. Легко збожеволіти, втратити людську подобу. Мабуть, пересічна людина так і дичавіє, потрапляючи в подібні умови. А Робінзон, як пригадуєш, витримав, кристалізував свою людськість, не дав самотності знищити глибинну сутність...

— Тепер починаю розуміти...

— Ну й добре. Вірити треба в те, що