Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Останнє, про Андрія і подорожі в минуле, наразі зовсім не обов’язково, — втрутився Лахудрик, який досі мовчки сидів на дивані. — Можливо, Борис підкаже, де можна позичити або орендувати ще одну машину.
— Вирішено, — підсумував Аскольд, уже набираючи Борисів номер.
Ніч. Зима. Порожній шлях. Холод. Постріли. І страх...
За двадцять хвилин Борис був на Костьольній. Веселий і, на щастя, тверезий, він увійшов до кімнати, де одразу відчув усю напруженість атмосфери, що там панувала. Не очікувана, принаймні від Аска, пропозиція прихопити з собою зброю також свідчила про серйозність намірів хлопців, які тут зібралися.
З Павлом, квартирантом його бабусі, Борис був уже трохи знайомий. А ось іншого, модно прикинутого, але зовсім ще молодого хлопця він бачив уперше. Одразу привертав до себе увагу довершеної форми чималий лук, якого юнак тримав у руці, та повний стріл сагайдак, що було видно за його лівим плечем. Поруч на дивані лежав якийсь чималий, імовірно сувенірний, жезл із білого й жовтого металу з чорним каменем на горішньому кінці.
— Це Ілько, знайомтеся, — сказав Аскольд, вказавши на лучника.
— Борис, — назвався хлопець. — Що за мульку ви тут вирішили замутити?
— На жаль, це не мулька... — Аскольд детально виклав події, пов’язані з викраденням Надії, та план її звільнення, випустивши лише, яким чином вони встановили, де вона знаходиться зараз.
— Розумієш, Аску, — почав Борис, уважно його вислухавши, — задумане вами — дуже серйозна і ризикована справа. Якщо навіть професійні детективи неспроможні зарадити, то ми й поготів.
— Насправді він уже погодився, хоча усвідомлює величезний ризик цієї операції. Пропоную розкрити всі карти, — нишком сказав Лахудрик.
— Гаразд, — уголос погодився Аскольд.
— Що гаразд? — здивувався Борис. — Зрозумійте правильно, хлопці, я не відмовляюся, просто слід врахувати...
— Я знаю, що ти не відмовляєшся, — перервав його Аскольд. — Дозволь тебе познайомити зі ще одним нашим другом і за сумісництвом домовиком — Лахудриком Пенатієм.
Не встиг Борис усвідомити почуте, як перед ним у повітрі з’явилося щось летюче, рудувато-сіре, кудлате, чи то кіт, чи то мавпочка, щоправда без хвоста.
— Вітаю вас! — Домовичок чемно кивнув головою. — Часу на тривалу процедуру знайомства у нас мало, отож до справи.
— Здоровенькі були!.. — Здивований Борис спробував приховати свій острах за архаїчним вітанням. — Це що, справжній домовик?
— А вам траплялися фальшиві домовики? — серйозно спитав Лахудрик. — Тих самозванців слід у міліцію здавати за введення в оману громадян.
— Лахудрику, облиш свої жарти, — втрутився Павло. — В нас дуже мало часу, а ще треба спланувати операцію та підготувати все необхідне для її виконання.
— Ні, я все ж хочу зрозуміти: домовики що — існують? — не міг заспокоїтися Борис.
— Так, Борисе, вони існують, — мовив Аскольд. — Сприймай це як науковий чи антинауковий, але доконаний факт. А зараз до справи.
Було вирішено рушати до села Красного в Обухівському районі Київщини двома машинами: Борисовим «Пежо» і «Лексусом», що його хлопець запропонував позичити на одну ніч у свого батька. Борис пояснив, що інколи так вчиняє, коли його власна машина потребує ремонту після дрібних аварій. Цим автомобілем доручили керувати Павлові. Виїзд призначили на восьму вечора.
Борис із Павлом поїхали по другий автомобіль. Це виявився потужний джип. Аскольд, прихопивши з собою Книгу, сховану в незмінному наплічнику, разом з Лахудриком сів у Борисове авто. А в «Лексус», до Павла, завантажився Ілько зі своїм чималим луком, сагайдаком і жезлом Аратти.
До околиці села домчали без проблем завдяки домовикові, який з Арсенової пам’яті чітко відтворював маршрут руху Надіїних викрадачів. Також домовик ретельно спостерігав, аби за ними не було стеження. Та й Борис із Павлом не втрачали пильності. Коли вже стало видно освітлені вікна у крайніх хатах, зупинилися на узбіччі, заглушивши двигуни і вимкнувши усі вогні. Аскольд замастив номери обох машин перетертою зі снігом землею. Машини тут майже не проїжджали, тишу зимової ночі порушував лише гуркіт далекого літака.
Домовик перемістився до «Лексуса». Він спробував занурити Павла в гіпнотичний транс, щоб той сягнув думкою свідомості сестри. З першої спроби це не вдалося. Тоді домовик попросив Ілька покликати їм на допомогу Аскольда. Коли той підійшов і почув, у чому саме має допомогти, то спробував відмовитись:
— Я не зумію.
— Хто б казав! Екстрасенсорні, як це тепер називається, здібності притаманні тобі від природи, а знайомство з Апостолом їх посилило, — заявив Лахудрик. — Павло не може зв’язатися з сестрою, бо дуже нервує. Тому доведеться наблизитися до неї у тонкому світі. А для цього вам необхідно залишити свої фізичні тіла. — І, не даючи хлопцям оговтатися, одразу наказав: — Так, обидва сідаєте на задні сидіння. Аскольде, твоє завдання — допомогти Павлові вийти за межі тіла.
Коли Аскольд і Павло зручно вмостилися на шкіряних сидіннях, Лахудрик рівним, спокійним голосом наказав їм покласти голови на підголівники, заплющити очі та уявити перед собою, десь сантиметрів за сорок, світлу цятку, до якої слід дотягнутися.
Спершу в Аскольда нічого не виходило, та раптом уявна цятка рвучко наблизилася до нього, і він побачив під собою... себе і Павла. Поряд був Лахудрик, який у своєму невидимому стані тепер став для нього цілком видимий, хіба що напівпрозорий. Павлові ніяк не вдавалося залишити фізичне тіло. Тоді Аск узяв його за руку і витягнув з тілесної оболонки. Тепер вони почувалися ніби у невагомості, маючи змогу силою думки пересуватися з величезною швидкістю.
Лахудрик злітав до машини, де вже почали замерзати Борис та Ілько, лишив їм ключі від «Лексуса» і попередив, що, поки Аскольд із Павлом перебуватимуть поза своїми тілами, їх слід охороняти. Годі й казати, що Ілько, а Борис і поготів, були дуже збентежені фактом розлучення їхніх друзів з власними фізичними оболонками, але запевнили домовика, що виконають його прохання-вказівку.
Використовуючи домовика за штурмана, Аскольд і Павло, точніше їхні астральні тіла, помчали до звичайної сільської хати, що ховалася за високим цегляним парканом оддалік інших садиб села. У дворі на довгому ланцюзі бігав величезний білий собака, схожий на кавказьку вівчарку.
Легко пройшовши крізь стіни хати, хлопці й домовик опинилися у великій, тьмяно освітленій кімнаті. Там за накритим столом сиділо двоє чоловіків. Старшого з них Павло одразу впізнав.
— Це таки Артем Крадьков, — повідомив він Аскольдові.
— А
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час настав, Костянтин Матвієнко», після закриття браузера.