Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

Торуні: середньою невисокою нормою стає двохденна панщина, два дні на тиждень. Села з одноденною панщиною стають вже рідкістю, а з другого боку зберігалися скарги на те, що подекуди пани вимагали вже щоденної панщини. Як думає Грушевський, робили, одначе, не цілий день, а певну частину. Поруч панщини існували ще й інші натуральні одробітки, які характеризуються по документах тим, що селяне «роблять, що (їм) скажуть», отже возять дрова з лісу, возять борошно з млину до двора, їздять з продуктами до міста й т.п.

Взагалі треба сказати, що розвиток великого й середнього господарства в Польщі, що в звязку з загальною економічною констеляцією в Європі досяг найбільшого розмаху в половині XVI віку, відбився на становищі селянської маси некорисно. Старовина майже скрізь була скасована, позаведено нові порядки, збільшено натуральні повинності й закріплено панщину. Польське правительство, бачучи з численних скарг, які надходили особливо під час ревізій на ріжні обтяження й надужиття, робило спроби прийти на поміч, але не могло нічого зробити, бо виконавці його розпоряджень класово належали до тієї самої шляхетської верстви, яка позаводила тяжкі для селян порядки. Селяне дратувалися. Серед них росло глухе незадоволення. Часом вони відмовлялися виконувати некорисні для них розпорядження, не слухались самих королівських універсалів і зневажали їх. Більш активні й непокірні тікали в гори, складали банди опришків. Серед них наростав той настрій, який привів до отвертих вибухів в половині XVII віку, коли в Галичині показалися козацькі полки Богдана Хмельницького.

З Люблинською Унією більша частина українських земель, як ми бачили, увійшла в склад Польської Корони: поруч Галичини, Холмщина й Підляшшя вже в XIV столітті були прилучені до Польщі; тепер були прилучені ще Поділля, Волинь, Київщина й широкі задніпрянські простори, південна Чернігівщина й теперішня Полтавщина. Під Литвою залишилися тільки північно-західні окраїни: Берестейщина й Пинщина. Сіверщина вже з початку XVI століття одійшла до Москви, а Закарпаття, після короткого перебування під владою галицьких князів, залишилося під Угорщиною. Отже основна маса українських земель з своїми історичними осередками (крім Чернігова, який одначе, як побачимо, також опинився в початку XVII століття під Польщею) була тепер обєднана приналежністю до одної держави, під одним спільним правом і режимом.

Як уже було згадано, всі українські землі було поділено на 6 воєводств: Белзське, Подільське, Руське, Брацлавське, Волинське й Київське. На степових окраїнах, на південній Київщині й на Поділлю сиділи коронні старости з широкою адміністраційною й су довою компетенцією. Таких староств було 8. Кожне воєводство мало свої соймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сойм. Для Волинського, Брацлавського й Київського воєводств залишено Литовський Статут і українську мову в діловодстві. Як найвищу судову установу для цих земель засновано "Трибунал" у Луцьку, перенесений року 1589 до Люблина. В ньому засідали яко судді по 4 або по 5 депутатів від кожного воєводства, обрані шляхтою. Це все вело до політичного зближення української шляхти й панів із польськими вищими верствами й одкривало широкий шлях польським впливам в усіх ділянках життя.

Та ледве чи не найважливішим наслідком Люблинської Унії були ті зміни в соціяльному й економічному укладі українських земель, які повела за собою колонізація Наддніпрянських земель. Ми бачили, що наслідком татарської руїни в половині XIIІ віку а потім нової хвилі татарських погромів з кінця XV віку українські землі значно обезлюдніли. Населення покинуло відкриті й нічим не захищені степові простори й посунулось на північ і на північний захід, в область лісів і болот. В кінці XVI віку найбільш залюдненою областю на Україні була Волинь. По обчисленням польського історика Ал. Яблоновського Волинське воєводство (яке складалось з повітів Луцького, Володимирського й Кремянецького й обіймало приблизно ⅔ довоєнної Волинської губернії) в 1578 році мало коло 300.000 населення. Новіший український дослідник (Ол. Баранович) обрахував, що в 1629 році Волинське воєводство мало понад 665.000 населення й було залюднене густіше ніж тодішні Прусія, Данія, Шотландія й Померанія. Велику ріжницю між цифрами Яблоновського й своїми пояснює Баранович не так великим зростом населення між 1578 і 1629 роками, як просто недостатністю обрахунку Яблоновського. Ця велика маса складалась з 655.000 селянської людности, яка перебувала в залежності від невеликого числа поміщиків, всього якихсь 250 фамілій і груп юридичних осіб. Серед них було 13 маґнатів, яким належало більше половини землі й селянських на ній господарств «димів». В числі цих маґнатів були князі Острожські, Заславські, Любомирські, Збаразькі, Корецькі, Вишневецькі, Чорторійські та інші дуки.

Порівнюючи густо була населена північна Київщина, хоча й вона, а особливо середня київська околиця були страшенно спустошені в часи татарських погромів в кінці XV віку. Багато населених пунктів тоді зовсім зникло, і по них зосталася сама згадка. Усі головніші міста, починаючи з самого Київа, мусили бути добре укріплені, і тільки під охороною цих укріплень могло провадитись якесь торговельне й промислове життя. Як видко з люстрацій 1552 року, київський замок на горі Кисілівці над Подолом був обведений камяними мурами з 15 баштами, а торговельне життя тулилось внизу на Подолі, де були й колонії литовська, польська та вірменська. З інших міст Київщини були сильно укріплені Чернобиль, Мозир, Овруч, Житомир. На півдні понад Дніпром значнішими пунктами були тільки Канів та Черкаси.

До Київського воєводства належала й Задніпрянщина, колишня Переяславська земля, здобута Литовською державою за часів Вітовта, навіть за формальною уступкою її з боку Орди. Вона знову почала була заселюватися, й її осади за часів князя Симеона Олельковича (1455-1470) посягли до річок Самари на півдні й Оскола на сході. Ми знаємо, що в ці часи понад Сулою були обширні володіння князів Глинських. Руїна Менглі-Гірея в 1482 році нанесла страшенний удар цій колонізації, повернувши Задніпрянщину мало не в таку пустелю, якою вона зробилася була після Батиєвого погрому. Як бачимо з люстрацій половини XVI століття, Задніпрянщина перебувала в сфері адміністраційного й економічного впливу староств Канівського й Черкаського, а почасти самого Київа. Притягаючи до себе увагу мешканців цих трьох міст та їх околиць своїми природними багатствами, ця обширна територія стала тереном так званого уходницького господарства: земяне, бояре, міщане, козаки ходили далеко вглиб Задніпрянщини для експлоатації її природних багатств: ловля звіря, особливо «боброві гони», рибальство, пасічництво — ось головні форми цього уходницького, промислово-добичницького промислу. Як побачимо далі, на ґрунті цього уходництва в значній мірі розвинулася й козаччина. В уходницькому господарстві брали участь й деякі монастирі, а прибуток з них мали старости канівський і черкаський. Не можна думати, одначе, щоб місцеве населення Задніпрянщини, особливо в північно-західньому куті, що