Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

і скерував до Трейдфорд-голлу. Я подякував, допив рештки пива й пішов собі.

Думаю, я сподівався побачити якусь кам’яну будівлю з мурами й укріпленнями. Саме цього я очікував, йдучи у вказаному мені напрямку вгору по течії і геть від ріки. Я дістався низького пагорба, якщо настільки скромне підвищення можна так назвати. І все-таки ця додаткова висота давала добрий вид на річку в обох напрямках, а витончені кам’яні споруди на підвищенні використовували всі її переваги. Я стояв на рухливій вулиці внизу і майже витріщався на це диво. Нічого грізного, нічого оборонного, як це було в Оленячому замку. Натомість доріжки, всипані білою галькою, квітники та дерева довкола оселі, що була водночас і палацом, і гостинним домом. Трейдфорд-голл і будівлі довкруж нього ніколи не використовувалися як фортеця чи твердиня. Його збудовано як елегантну й дорогу резиденцію. Кам’яні стіни покриті різьбленими узорами, над входами здіймалися граціозні арки. Були вежі, але без бійниць. Знати було, що їх збудовано, щоб мати ширший вид на околиці, радше для приємності, ніж задля якоїсь обережності.

Рухливу загальну дорогу та резиденцію розділяли стіни, так, але це були низькі й товсті кам’яні мури, покриті мохом чи зарослі плющем, у їхніх нішах стояли статуї, обрамлені квітучими лозами. Одна широка дорога для повозів вела просто до великого дому. Інші вужчі доріжки й алеї гостинно запрошували до огляду ставів з лілеями та мудро обстрижених плодових дерев чи до спокійної прогулянки в затінку. Якийсь садівник-візіонер щонайменше сто літ тому насадив тут дуби й верби, а тепер вони височіли над усім, кидали тінь і шелестіли під вітром, що віяв від ріки. Уся ця краса розкинулася на просторі, більшому за добре селянське господарство. Я намагався уявити правителя, що мав час і кошти все це створити.

Чи це те, що можна мати, якщо непотрібні ні військові кораблі, ні постійна армія? Чи знала Пейшенс такий різновид краси в батьківській оселі? Це її відлуння намагався повторити блазень, розставляючи у своїй кімнаті делікатні вази з квітами чи срібні миски з рибками? Я почувався брудним незграбою, і це зовсім не через мій одяг. Я справді зненацька почув, як має жити король. Серед витворів мистецтва, музики і грації, прикрашаючи життя свого народу, запевняючи місце для розквіту всього цього. Усвідомив власне невігластво і, що гірше, потворність людини, вишколеної лише вбивати інших. Раптом мене охопила злість. Чого мене не навчено цього, чому я навіть його не бачив? Чи Регал і його мати не доклали рук до того, щоб тримати бастарда на його місці? Мене викувано й вигострено як негарне, зате практичне знаряддя. Так само неприступний голий Оленячий замок був фортецею, а не палацом.

Та яка краса вціліла б тут, якби Оленячий замок не стояв як сторожовий пес при гирлі Оленячої ріки?

Ця думка була мов крапля холодної води на моєму обличчі. Це була правда. Чи ж Оленячий замок не збудовано насамперед тому, щоб забезпечити контроль над річковою торгівлею? Якби Оленячий замок упав під ударами піратів-напасників, ці широкі ріки стали б дорогами для їхніх кораблів з низькою посадкою. Встромилися б як стилет у м’яке підчерев’я Шести герцогств. Ці ліниві шляхтичі та зарозумілі селянські хлопці однієї ночі прокинулися б від криків і диму. Та не було б тоді ні замку, щоб утекти туди, ні війська, що могло б стати й битися за них. Перед смертю могли довідатися, що пережили інші, аби запевнити їм безпеку. Перед смертю могли лаяти короля, який утік з тієї твердині, сховався у глибині суходолу, щоб утішатися насолодами.

Та я хотів, щоб король помер першим.

Я почав обережний обхід Трейдфорд-голлу. Найлегший вхід досередини слід порівняти з найменш помітним, а ще запланувати найкращий спосіб вибратися звідси. До нічної темряви я маю знати про Трейдфорд-голл усе.

Розділ 9. Убивця

Останнім справжнім майстром Скіллу, що керував навчанням дітей королівського роду в Оленячому замку, був не Гален, як це часто пишуть, а його попередниця Солісіті. Вона довго, може, аж надто довго вибирала учня-наступника. Коли обрала Галена, вже страждала від кашлю, що невдовзі призвів до її смерті. Дехто каже, наче вона зробила цей вибір у відчаї, знаючи, що помирає. Інші запевняють, що вчинила так під тиском королеви Дезайр, яка хотіла, щоб її улюбленець посів поважне становище при дворі. Хай там як, був її учнем усього два роки, доки вона не померла від кашлю. Оскільки попередні майстри Скіллу проходили учнівство не менш ніж сім літ, перш ніж здобути статус підмайстра, Гален учинив передчасно, нарікши себе майстром Скіллу негайно після смерті Солісіті. Здається малоймовірним, щоб за такий короткий час вона передала йому повні знання про Скілл і всі його можливості. Але ніхто не підважив його претензій. Хоча він допомагав Солісіті при вишколі двох принців, Веріті та Чівелрі, але відразу ж після її смерті оголосив, що цей вишкіл закінчено. Пізніше опирався намовам навчати інших, і так тривало аж до війни червоних кораблів, коли він нарешті підкорився наказу короля Шрюда та створив свою першу і єдину групу Скіллу.

На відміну від традиційних груп, що самі добирали собі учасників і керівника, Гален включив до своєї групи учнів, яких вибрав сам, і до кінця життя зберігав величезну владу над ними. Август, номінальний вожак групи, втратив свій талант через нещасливий випадок зі Скіллом під час місії в Гірському королівстві. Серена, що обійняла керівництво після смерті Галена, загинула разом із іншим членом групи, Джастіном, внаслідок заворушень, що вибухнули після звістки про смерть короля Шрюда. Наступним лідером гурту, відомого пізніше як група Галена, став Вілл. На той час у ній зосталося лише троє членів: сам Вілл, Барл і Каррод. Скидається на те, що Гален прищепив усім трьом непохитну вірність Регалові, що не завадило їм суперничати між собою, змагаючись за прихильність Регала.

Доки посутеніло, я досить детально вивчив зовнішній окіл королівської садиби. Виявив, що будь-хто може вільно прогулюватися нижчими стежками, милуючись водограями та садами, тисовими живоплотами й каштанами. Багато гарно виряджених людей так і робило. Більшість із них дивилася на мене неласкаво та несхвально, кілька з жалістю, а один зустрінутий мною стражник у формі суворо мені зауважив, що в королівських садах заборонено жебрати. Я запевнив його, що прийшов сюди лише побачити чудеса, розповіді про які так часто чув. Він, зі свого боку, натякнув, що розповідей про сади з мене достатньо, і вказав найкоротшу дорогу до виходу. Я вельми покірно йому подякував і пішов собі. Він стояв та дивився, як я йду, аж доки стежка не довела мене до кінця живоплоту і я не зник йому з очей, повернувши за ріг.

Наступна моя вилазка була обережнішою. Якийсь час гадав, чи не напасти мені на одного з молодих шляхтичів, що прогулювалися між квітів і травників, та скористатися з його вбрання, але вирішив цього не робити. Малоймовірно, щоб я знайшов когось настільки худого, аби його одяг добре мені пасував, а модні шати, які вони всі носили, вимагали довгого шнурування барвистими стрічками. Сумніваюся, чи зумів би я натягти на себе одну з тих сорочок без допомоги лакея, не кажучи вже про