Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

до задньої стіни, Ніколас згорнув вправо і відчайдушно забив кулаками в двері, в надії, що йому відкриють. Коли два чудовиська виявилися на центральному проході, третій вже підбігав ліворуч, Ніколас кинувся в обхід уздовж стіни по лівій частині залу.

"Рептилоїд", що з’явився з – за куліс, побіг так само, як і він, а інші два знову вирішили зрізати шлях через крісла. Забігши за завісу, Ніколас побачив, що з правого боку, є невеликий коридор, біля якого стояли риштування і, радіючи несподіваній удачі, побіг через сцену прямо до них. Виявившись на середині, краєм ока помітив, що зал повний! Звідки тут люди? Ніколас повернув голову, зіниці розширилися від жахливого видовища, що пробивало до тремтіння. В глядацьких кріслах сиділи вони і дивилися прямо на нього! Бліді, з гримасами, що леденять душу, нерухомі, як мерці – рептилоїди.

Не чекаючи, доки вся ця орава встане зі своїх місць і кинеться за ним в гонитву, Ніколас забіг в коридор, перевернувши за собою риштування, перегороджуючи тим самим, шлях. Опинившись біля дверей з написом "запасний вихід", він з розмаху врізався в неї плечем, сподіваючись вибити. Але вона раптом різко відкрилася, і Ніколас буквально вивалився до світлого затишного приміщення.

–Ти хто такий? П'яний чи що? – Ніколас підняв погляд і побачив багрове від злості обличчя охоронця театру.

– Ні, з чого ви взяли? Я прийшов за Ганною. Там, там. – Ніколас кивнув собі за спину. – Рептилоїди!

– Яка Ганна? Які рептилоїди? В тебе голова розбита! – Перебив його охоронець і дістав з кишені телефон. – Алло? Швидка?

Ніколас на секунду прикрив очі, борючись з нудотою, що підступила, а коли відкрив, його вже клали на ноші санітари. Не вже він примудрився знову втратити свідомість?

– Як ти туди взагалі потрапив? – Схвильовано запитав один з працівників швидкої допомоги.

– Просто ввійшов, там було незамкнено, – якик Ніколаса заплітався.

– Відкрито? – Вигукнув охоронець. – Там ремонт йде повним ходом! Ти що, фарби надихався?

Перш ніж знову втратити свідомість, Ніколас побачив Ганну, що стояла над ним. А потім настала темрява.

Глава 21

Стрілки на годиннику показували сім ранку. Багряні промені сонця забарвили кімнату літнього комісара в нові відтінки, пройшовшись мазками по меблях, стінах і підлозі. Життя за вікном вже кипіло щосили, стукали по рейках електрички, у відкрите вікно спальні доносився шум гудків автомобілів і віддалених розмов.

Щось бурмочучи собі під ніс, Лангре поклав у сумку останню сорочку і, закрив її, почухав за вухом собаку, що заважала під ногами. Випрямившись, він поправив комір пальто, пригладив волосся, окинув швидким поглядом своє відображення в дзеркалі.

– Дорогий, – дружина, що підійшла, змахнула з його плеча невидимі порошинки, – ти головне не накручуй себе. Подумаєш, переліт. Цей хлопчик без тебе не впорається, тільки ти зможеш йому допомогти. Не відпускати ж його зовсім одного у Стамбул?

Лангре голосно зітхнув. Народившись у Монмартрі, він так за все життя ніде і не побував, крім Парижу і його околиць. Хоча ще з підліткових років мріяв побувати в різних куточках світу, прогулятися по вуличках Стамбулу, побачити своїми очима піраміди Єгипту та Китайську стіну. І ось, хто би міг подумати, в його шістдесят це все ж станеться – перша подорож. Лангре струсив головою, підхопив дорожню сумку і вийшовши із будинку, дав собі обіцянку, що в наступну поїздку обов'язково відправиться у компанії дружини.

На вулиці його вже чекав Стажер за кермом свого "Рено".

– Купив квитки? – Пристебнувши ремінь безпеки, коротко запитав Лангре. Стажер тільки кивнув. Вони їхали мовчки, кожен думаючи про своє.

Опинившись в аеропорту, Лангре насамперед підійшов до екрану, де транслювався час відправлення і прибуття рейсів. Трохи заспокоївшись, оскільки до їх літака залишалося ще досить часу, комісар вирушив в одну із закусочних скоротати хвилини і відвернути себе від переживань перед першим в житті польотом. Шматок в горло не ліз, тому він обійшовся лимонадом, який, до речі, коштував невиправдано дорого.

Час за переглядом новин, по телевізору у кафе, промайнув, як одна мить. І ось Лангре вже сідав на своє місце поряд із Стажером, кидаючи схвильовані погляди у ілюмінатор. Летіти треба було три з половиною години, і комісар вже починав шкодувати, що не прихопив з собою заспокійливе або, на крайній випадок, легке снодійне. Помітивши його стан, Стажер запитав:

– Боїтеся? Боїтеся смерті?

– Боюся, – кивнув Лангре. – Особливо зараз. Не довіряю літакам, передчуваю, що всю дорогу буду тільки і думати про те, що "Не готовий помирати". Хоча хто з людей взагалі готовий? Я боюся смерті, оскільки не знаю, що за нею, за тією межею. Тому треба своє життя будувати так, щоб не боятися Кістлявої. Щодня робити благі справи, щось корисне, щодня завойовувати, заслуговувати собі місце, скажімо, заробляти собі місце в раю. Тому, якщо тобі страшно, значить, тобі ще треба працювати.

Лангре прикрив очі, коли вони злетіли і відкрив їх тільки через пару хвилин, почув питання стюардеси. Та запитувала, чи є на борту поліцейські.

– Ти йди, – Лангре махнув рукою Стажерові. – Я вже на пенсії.

Щоб не хвилювати пасажирів, стюардеса відвела Стажера у відсік для працівників:

– В пасажирки вкрали сумочку, – схвильовано сказала вона. – В ній документи, гроші, ігрова приставка. Вона засмутилася і закрилася в туалеті, дуже переживає, як і її батько, який нас повідомив про подію.

– Давай сюди свою дудку, – гмикнули за спиною Стажера. Той обернувся через плече, анітрохи не здивувавшись, що Лангре не зміг "всидіти на пенсії" довше за п'ять хвилин.

Взявши протягнуту Стажером електронку, Лангре сів навпочіпки перед замкнутими дверима вбиральні. Зробивши кілька глибоких затягувань, він випустив густий дим в замочну щілину. Двері тут же відкрилися, з кабінки вийшла заплакана дівчина і, знайшовши поглядом свого схвильованого батька, кинулася в його обійми.

– Скажу відразу, – Лангре перевів погляд з батька дівчини на стюардесу. – Зараз безглуздо піднімати паніку – в літаку знайти злодія майже нереально. Після посадки зможемо вичислити нашого злочинця. А доки просто заспокойтеся, випийте чаю та візьміть себе в руки.

Лангре і Стажер повернулися на свої місця, трохи схвильовані. Комісар похитав головою:

– Сьогодні вже ніхто з впевненістю не може стверджувати, що знає, що насправді відбувається в світі. З'явилося багато теорій тих, що суперечать одна іншій. Невже є таємний уряд, який організовує всі війни