Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

— Та ця історія з черевичками, — відказав він. — Пригадую, того вечора, коли сталося вбивство, у Ґордона прорвало трубу поливальної системи і все перед їхнім домом було затоплене.

— Гадаєш, Шарлотта може бути причетна до цього вбивства?

— Ми знаємо, що її не було у Великому театрі о тій порі, коли сталося вбивство. Півгодини їй було достатньо, щоб поїхати до кварталу Пенфілд і повернутися до театру, а тим часом усі гадали, ніби вона в гримерці. Пригадую ту фразу Стефані Мейлер: воно перед очима, а ми його не бачимо. І того вечора, коли поліція перекрила квартал і поставила бар’єри на всіх шляхах, вбивця чотирьох осіб була на сцені Великого театру, перед сотнями глядачів, що забезпечували їй алібі.

— Як ти гадаєш, Дереку, ця касета дасть нам змогу про щось дізнатися?

— Сподіваюся, Анно. Якщо ми побачимо публіку, то там, може, буде подробиця, якої ми не помітили. Мушу зізнатися, коли ми тоді розслідували це вбивство, те, що відбувалося в театрі, не дуже нас цікавило. Тільки завдяки Стефані Мейлер ми звернули тепер на це увагу.

*

Тієї ж таки пори Алан Браун роздратовано слухав у своєму кабінеті те, що казав його заступник Пітер Фроґґ.

— Кірк Гарві — ваш козир на фестивалі? Отой колишній начальник поліції? Може, нагадати вам його виступ, що звався «Я, Кірк Гарві»?

— Ні, Пітере, та, мені здається, його нова п’єса чудова.

— Звідки ви це знаєте? Ви ж навіть не бачили її! Та ви з глузду зсунулися, пообіцявши в пресі, що це буде сенсаційна вистава!

— А що я мав робити? Майкл загнав мене в глухий кут, виходу не було. Пітере, ми працюємо разом уже двадцять років, хіба я давав підстави сумніватися в моїх рішеннях?

Прочинилися двері кабінету, і в щілину просунулася голова секретарки.

— Я ж просив не турбувати мене! — гаркнув Браун.

— Я знаю, пане голово, та до вас відвідувач: Мета Островскі, славетний критик.

— Тільки його тут бракує! — вигукнув Фроґґ.

За кілька хвилин Островскі, усміхаючись, умостився в фотелі. Він сказав, що з радістю покинув Нью-Йорк, щоб завітати до цього чарівного міста, де так цінують його талант. Та перше, що запитав його Браун, збентежило славетного критика.

— Я не зовсім розумію, пане Островскі, що ви робите в Орфеї?

— Скористався вашим люб’язним запрошенням бути присутнім на знаменитому театральному фестивалі.

— А ви знаєте, що фестиваль розпочнеться аж за два тижні? — запитав мер.

— Знаю, — відказав Островскі.

— Та й що? — запитав мер.

— Що — що?

— Що ви тут робите? — запитав мер, якому вже уривався терпець.

— Як це — що я тут роблю? — перепитав Островскі. — Висловлюйтеся ясніше, любий мій, ви мене геть заплутали.

Пітер Фроґґ помітив, що міський голова геть уже роздратований, і вирішив прийти на допомогу.

— Пан міський голова хоче знати причину вашого передчасного приїзду до Орфеї.

— Причину мого приїзду? Таж ви запросили мене. І ось я прибув сюди, з дружніми обіймами і веселою усмішкою, а ви запитуєте, що я тут роблю? У вас що, якесь нарцисичне збочення, чи, може, я помиляюся? Якщо хочете, я зараз повернуся до Нью-Йорка і всім розповім про те, що в Орфеї процвітає пиха і духовна ницість!

Браун раптом схаменувся, бо в голові його сяйнула ідея.

— Не їдьте нікуди, пане Островскі! Ви мені потрібні, я згадав.

— Ага, бачте, як добре, що я приїхав!

— Завтра, в п’ятницю, я даю прес-конференцію, де зроблю заяву про виставу, яка відкриватиме фестиваль. Це буде, сказати б, генеральна репетиція, а потім ця вистава ітиме в усьому світі. Я хотів би, щоб ви були на тій прес-конференції й заявили, що це найкраща вистава, яку ви бачили за всю вашу кар’єру.

Островскі втупився у Брауна, його приголомшило те прохання.

— Ви хочете, щоб я ницо збрехав пресі, високо оцінивши п’єсу, якої геть не знаю?

— Оце я й хочу, — підтвердив мер Браун. — За це я сьогодні ж таки поселяю вас в апартаментах готелю «Озерний», і ви там будете мешкати до кінця фестивалю.

— Домовилися, старий! — у захваті вигукнув Островскі. — За ті апартаменти я обіцяю тобі хвалити ту п’єсу, як ніхто на світі!

Коли він пішов, мер Браун звелів Фоґґові влаштувати критика у готелі.

— Алане, апартаменти в «Озерному» на три тижні? — мало не вдавився той. — Ти не жартуєш? Це ж коштує як цілий маєток!

— Не переймайся, Пітере! Ми знайдемо спосіб усе залагодити. Якщо фестиваль пройде успішно, мене знов оберуть і виборцям буде начхати на те, що ми вийшли за межі фестивального бюджету. Як треба буде, то вріжемо з наступного фестивалю.

*

Тим часом у Нью-Йорку, в помешканні Іденів, Дакота перебувала у себе в кімнаті. Лежала на ліжку, втупившись у стелю, й тихенько плакала. Покинувши нарешті лікарню «Маунт Сінай», вона знову повернулася додому.

Не могла до ладу пригадати, що з нею сталося, коли вона в суботу утекла з дому. Невиразно пам’ятала, як зустрілася на якійсь вечірці з Лейлою, налигалася кетаміном і алкоголем, потім вешталася десь, пригадувала якийсь клуб, якусь квартиру, якогось хлопця, що цілував її, а вона його. Як випила цілу пляшку горілки на даху будинку і підійшла до краю, щоб поглянути на вуличний рух. Як відчула, що порожнеча притягує її. Їй кортіло кинутися вниз. Хотілося побачити, що тоді станеться. Та вона не кинулася. Може, тому й налигалася так. Щоб набратися хоробрості і все ж таки колись це зробити. Зникнути. Поринути у вічний супокій. Поліціянти збудили її у провулку, де вона спала, вся в лахмітті. Після гінекологічного огляду лікар сказав, що її не зґвалтували.

Вона дивилася в стелю. Велика сльоза покотилася щокою й торкнулася кутика вуст. Як могла вона дійти до такого? Вона ж була хороша учениця, обдарована, амбітна, всі її любили. У неї все було. Легке життя без проблем, батьки, що завжди були поруч. А далі була Тара Скаліні й трагедія, що настала потім. Відтоді вона ненавиділа себе. Їй хотілося знищити все. Кортіло здохнути. Кортіло роздерти на собі шкіру до крові, завдати собі якогось лиха, щоб із тих ран усі бачили, як вона ненавидить себе і як глибоко страждає.

Її батько, Джеррі, притулив вухо до дверей. Не чутно було навіть її