Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Глава 52

Богдан знову робив те, до чого Мирослав не звик. Доглядав і дбав.

Він прискіпливо регулював воду, щоб Мирославу не було ні холодно, ні занадто жарко, приніс для нього банні рушники, навіть халат дістав і повісив на бічний гачок. Мирослав майже не рухався, спостерігав за Богданом, розуміючи, що йому варто було зізнатися набагато раніше, не тримати це в собі так довго.

Богдан зрозумів.

І слова поганого йому не сказав, а Мирослав ледь з розуму не зійшов через переживання про його реакцію.

– Вперед, – Богдан стягнув із себе футболку, – я теж хочу у ванну.

Потім він зняв штани і білизну, залишившись голим. І Мирослав не відвів погляд – нечасто він бачив Богдана оголеним в яскравому світлі ламп, а тіло в нього було… Що треба. Гріх ховати такі плечі, підтягнутий живіт, рельєфні стегна. Виплеснувши воду на кахельну підлогу, Богдан вмостився позаду і одразу поклав долоні на бортики ванної.

Мирослав відчував його, він стегнами торкався його стегон, а спиною притискався до грудей. Отже саме це любили люди, які приймали ванну разом, зробив собі невелику позначку Мирослав.

Богдан після паузи запитав:

– Ти бачив свого батька після тієї зустрічі в чотирнадцять?

– Ні. Ні разу, – не зволікаючи, відповів Мирослав. – Але на вісімнадцятиріччя батько подарував мені байк. Не особисто, звісно. До мене підійшли хлопці та вклали в руку ключі від того гаража, що я показував. Сказали, що там подарунок.

– І фінансово він тобі не помагає?

– Ні. Але я і сам працюю взагалі-то, репетитором з фізики, онлайн. Все ще не наркотики, – криво посміхнувся Мирослав, а Богданова рука на його животі здригнулася. – Ще маю стипендію. А Зотов… Він сказав тоді: якщо я залишуся в дитбудинку, то можу вважати, що в мене ніколи не було і немає ніякого батька.

– Бездоганні батьківські інстинкти, – не втримався Богдан.

Шия Мирослава покривалася мурахами від його теплого дихання.

– Мені все одно, мені не потрібен батько, – збрехав Мирослав, вдаривши по воді долонею. – Це не те, що ти думаєш.

Він не знав, чи розкаже ще й цю свою таємницю. Вона була іншою, особистою, та й ні на що не впливала. Згадуючи про спроби зв'язатися із Зотовим, Мирослав сердився через прояви слабкості. Правда полягала в тому, що він, чотирнадцятирічний хлопчик, так і не зміг викинути з голови батька, побачивши його лише один раз у житті. І майже щодня сподівався, що тато повернеться, без ультиматумів, без таємничих натяків, без пістолета, а щоб провести час.

До шістнадцяти Мирослав дізнався про нього все, що було в мережі.

Він зрозумів, що його батько, судячи з усього, був тим ще поганцем.

Але ж він залишався його батьком…

– Білецький як дізнався, що ти син Зотова?

– Кажу ж, не знаю я.

Богдан перемістив руки на його спину, розминаючи плечі Мирослава.

– Я думаю, це якось пов'язано із мотоциклами. Я раніше стежив за тим, що робив Зотов через інтернет. І в той час, коли він мені байк подарував, ЗМІ писали про його салони, великі проекти, бізнес, а Білецький влаштовував перегони. Вони були знайомі, можливо, навіть дружили. А якщо Зотов сам проговорився про мене?

– Чому ти так вирішив?

– Білецький одразу виявив до мене якийсь… аномальний інтерес, вперше, коли я на перегони приїхав. Наче знав.

– Або ти йому сподобався, – Богдан поцілував його в шию, змусивши шумно втягнути повітря. – Ти гарнюня.

– Не всі такі збоченці, як ти.

– Тобі ж це подобається.

– Подобається.

Вони поцілувались.

– Скажи, – покликав Богдан, залишивши спокусливо-солодкі нотки для іншого разу. – Давно Білецький тероризує тебе?

– Все якось… Просралося.

Мирослав поклав голову на його плече.

Він почав розповідь з того моменту, як вони з мером познайомились.

За дивним збігом обставин, за кілька днів до цього Мирослав ухвалив рішення у перегонах більше не брати участі. Змагання не приносили задоволення, а ще виграний грант зобов'язував вести законослухняне життя. Мирослав довго роздумував, чи готовий відмовитися від перегонів, і таки ухвалив рішення.

Аж до тієї розмови Мирослав вважав Білецького досить безпечним для себе.

– Тоді він і сказав, що будь-якої миті може розповісти «потрібним людям», – показав Мирослав «лапки» пальцями, – чий я син. І проживу я після цього максимум тиждень, якщо ще дуже пощастить.

– І ти не звернувся до батька?

– Він заборонив мені це робити, пам'ятаєш? – обернувся він, кінчик носа Богдана мазнув його щокою. – І Зотов жодного разу не порушив договір, сказав, що забуде про мене, і просто забув.

– Але, Мирос…

– Я один, можеш ти зрозуміти? Мені нема до кого звернутися. Зотов – це просто… просто прізвище, моє справжнє прізвище і все. У мене немає екстреного номера татуся, щоб розрулив мої проблеми. Після байка я спробував його знайти, але не зміг. Він цього не хотів. Закрили тему.

– Та все таки… Ти не один.

– Один.

– Трясця, я маю на увазі себе.

Лунало як «я тебе кохаю», відчувалося так само.

Мирослав не протестував, коли Богдан запропонував їм помитися та повечеряти.

Так вони й зробили – посідали на кухні з бутербродами, які Богдан зробив, а Мирослав доніс до мікрохвильової печі і розігрів. «Командна робота», – посміхнувся Богдан, забираючи тарілку у свого гостя. За вікном накрапував дощ, а на кухні у Богдана цокав годинник.

Мирослава дратували ці звуки. Він із задоволенням притиснувся б до Богдана, щоб слухати тільки його серце, його ласкаві слова на вухо. Але не це ритмічне цокання, що ніби відраховувало час до катастрофи. Нагадувало, що з кожною секундою залишалося менше щастя.

Викинути це з голови Мирославу не вдалося, навіть коли він ліг у ліжко Богдана, обіймаючи і притискаючи його.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍