Читати книгу - "Подружжя мимоволі, Олена Гуйда"

РОЗДІЛ 24

Шейлін

– Прокинься... Шейлін... Прокинься... – пролунав смутно знайомий голос у голові, змушуючи здригнутися від несподіванки.

Відчуття реальності нахлинуло різко, разом з ароматом трав, незрозумілим мірним дзижчанням і гулом голосів десь далеко.

У пам'яті ожили спогади. Екіпаж, спадкоємець, напад, гончаки, укус... Отруйний укус. Але... я жива? І де взагалі я?

Відчула під собою м'яку поверхню. Спробувала підвестися, і тут же права нога озвалася болючим поколюванням. Спроба розліпити повіки також провалилася. Перед очима тут же замиготіли різнобарвні іскри.

Зробила глибокий вдих. У носі засвербіло від гострого аромату медичних трав. Ще вдих. Горло обпалило сухим пряним повітрям.

Голоси стали ближчими, слова почали складатися в речення.

– ... отже, Шейлін здорова? – крізь шум у вухах я зуміла розрізнити стривожений голос Вейрангара.

Спадкоємець все ще поряд зі мною?

– Не зовсім, – незнайомий і впевнений чоловічий голос відповідав спокійно. Ні про яке повернення додому не може бути й мови!

Раш?! Раш тут? Серце підскочило в грудях.

– Я врахую ваші рекомендації, таліре Дерінгріель! – голос Тайраша звучав глухо, слова скреготіли гострою сталлю. Слова рвані, важкі, наче він ледве стримував злість.

Але... ще ніколи в житті я не була така рада його чути!

– Залишіть нас, шановний лікарю! – спокійно наказав спадкоємець, і я скоріше здогадалася про те, що лікар ельфійської крові покинув кімнату. І за кілька нескінченно довгих секунд знову заговорив: – Раш... Я...

– Ти обіцяв мені, що я можу на тебе покластися! – З глухим риком обірвав його Тайраш, і мені стало страшно від цього тону. – Я довірив тобі свою дружину. Єдиний у всій Імперії і навіть на всьому Континенті дракон, якому я довіряв власне життя. І... Ти обіцяв мені... І повернувшись, я дізнаюся, що на мою дружину вчинено замах!

– Ну, знаєш! – загарчав у відповідь вілієр Вейрангар. – Ти, між іншим, теж обіцяв, що вона чекатиме на мене вдома. І? До того ж… З чого ти взяв, що напад був на твою дружину? Може, це напад на спадкоємця трону Імперії? Ти не думав?

– Чи є привід для таких тверджень? – шумно перевівши дихання і вже набагато спокійніше запитав мій чоловік.

– Темні гончаки – самі привід говорити про чергову спробу людських магів сунутися в Долину драконів, – зітхнув спадкоємець. – Ніхто не в змозі приховати гончу, крім сильного та досвідченого некроманта. Але кому це розповідаю? Ці тварюки з'явилися через портал, Раш. І активувало його щось, що було всередині екіпажу. Але після, ми нічого не знайшли.

– Я накажу своїм підлеглим обшукати місце нападу ще раз! – холодно зауважив Тайраш.

Знову запанувала важка мовчанка. О вічний вогонь! Про що вони гадають? Скільки часу взагалі минуло з нападу?

І тепер страшно було видати себе навіть зітханням чи необережним рухом.

– Вибач! Нервовий видався тиждень, – уже спокійніше видихнув Раш. У його голосі і справді прозвучала втома. Цікаво, як довго я пролежала тут?

Ліжко прогнулося приймаючи тягар ще одного тіла, і моїй руки торкнулася гаряча трохи шорстка долоня.

– Я, мабуть, залишу тебе, – упустив вілієр Вейрангар. – Ти ж пам'ятаєш, що батько просив відвідати його після наради в міністерстві?

– Так! – лаконічне і жорстке водночас, наче обривало розмову.

Що ж! Жоден дракон на континенті не дозволив би собі так розмовляти зі спадкоємцем престолу. Але за мить грюкнули двері. Ми залишилися наодинці.

У покоях повисла густа, майже відчутна тиша, розведена тільки шумним диханням Раша. Хотілося б знати, про що він думав у цей момент.

– Ти довго ще збираєшся зображати із себе сплячу та вмираючу? – несподівано різко спитав чоловік, ніби крижаною водою плеснув.

Розплющила очі і тут же перехопила його долоню. Він дивився на мене впритул. Схвильовано, з тривогою і навіть із часткою... обурення? Але все ж міцно стиснув мою руку у відповідь. І стало трохи спокійніше.

– Як… – власний голос звучав сухо та чужо. – Як ти тут опинився? Ти ж… був далеко.

– Ти була непритомна майже три дні! – Раш простяг мені склянку з водою, і я обережно зробила кілька ковтків. – Мене більше цікавить, чому ти не сиділа вдома, як я звелів, а помчала темний знає куди?! Чи не хочеш пояснити?

– Мені треба було підписати папери. І наче це щось змінило, – я буркнула у відповідь. – Ти взагалі сам не попередив про візит спадкоємця і про те, що просив його пригледіти за мною! І нагадаю, гончі з'явилися на шляху до палацу, між іншим. Раш... когось ще поранили?

– Одного дракона зі столичної варти поранили й один… мертвий. Ти теж могла… Про що ти взагалі думала? Я ж просив берегти себе та Лайрелін! Що таке важливе ти там підписувала, що не могло почекати до мого повернення? Вей не знає про дракона і навіть не підозрює, що насправді сталося. А ти… Як дитина, Шейлі! Ти колись навчишся слухати не лише свої бажання, а й доводи розуму?

І на нього варто було б образитися, але тон його голосу був настільки втомленим, щирим і сповненим тривоги, що я просто важко зітхнула. А потім схаменулась.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍