Читати книгу - "Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко"

Глава 20.

За вікном кружляли лапаті сніжинки і Лера спостерігала за їхнім мрійливим танцем у морозному повітрі. За календарем вже десять днів тривала весна, але зима не поспішала поступатися їй правами. На серці теж було зимно і холодно. Лера щоранку змушувала себе вставати з ліжка і щось робити. Проте душа неначе впала в кому, втративши інтерес до всього навколо. І думками Лера постійно була поруч з Владом. Минуло три тижні з тієї страшної ночі, яка вщент зламала її життя. Влада вже перевели з реанімації у звичайну палату, проте до тями він не приходив. Лера їздила до лікарні щодня. Завдяки батьку вона могла бачити Влада, але довго сидіти біля нього лікарі не дозволяли. А ще треба було уникати зустрічей з Ярославом і Христиною.

Навідуючись до Влада, Лера щоразу сподівалася, що він розплющить очі. Страшенно хотілося знову зустріти його теплий погляд. Лера сумувала за тією особливою посмішкою, яку Влад завжди дарував лише їй. І почувалася нестерпно самотньою без його затишних обіймів, в яких так звикла ховатися від усіх переживань. Бачити Влада прикутим до ліжка було боляче, але два дні тому Лера втратила навіть цю можливість. Бо Ярослав все ж таки забрав сина до своєї клініки, облаштувавши йому там повноцінну палату. Леру у клініку не пускали і вона вже третій день перебувала у стані повного відчаю.

Тишу квартири порушило бадьоре дзеленчання дверного дзвінка. Лера неохоче відійшла від вікна і попленталася в передпокій. Поглянувши у вічко, вона відчинила двері і впустила у квартиру Аню. Її світло-коричнева шапка і темний пуховик були рясно вкриті білими сніжинками.

— Привіт, — посміхнулася Аня, зустрівши її погляд. — Приймеш в гості?

— Привіт, Ань, — Лера замкнула двері зсередини і кивнула. — Звісно, проходь.

— Це тобі, — Аня протягнула подрузі невеликий пакет, який тримала в руках і почала розстібати свій пуховик. — Взяла у мами в кондитерській тістечок.

— Дякую, — Лера взяла пакет і рушила на кухню. — Зроблю нам чай.

— Твої не вдома?

— Тато на роботі. Мама в магазин пішла, — опинившись на кухні, Лера увімкнула електрочайник, дістала коробку з чаєм, заварник і чашки.

— Зрозуміло, — Аня теж зайшла на кухню, підкатала рукави свого теплого сірого светра і рушила до раковини мити руки. — Як ти, подруго?

— Жахливо, — Лера засипала в заварник сухі листочки чаю і зітхнула. — Третій день без Влада. Божеволію від хвилювання. Як він там?

— Його батьки не мають жодного права не пускати тебе, — вимивши руки, Аня витерла їх рушником і сіла за табуретку біля столу. — Це неподобство!

— Це їхня клініка, Ань. І там діють їхні правила.

— Вони не зможуть постійно тримати тебе на відстані. Влад отямиться і захоче тебе бачити.

— Лікар казав, що наслідки аварії можуть бути дуже серйозними, — Лера підхопила чайник, який вже закипів і залила окропом заварник. — Влад може залишитися прикутим до ліжка на все життя. І все через мене.

— Ох, лихо! Знову ти за своє? — Аня закотила очі. — Леро, немає в цій аварії твоєї вини! Менше слухай Ярослава. Це він змусив Влада їхати серед ночі.

— Постійно повертаюся думками в ту ніч, — Лера сіла на іншу табуретку. — Я відчувала, що Владу не можна їхати. Але не змогла його зупинити.

— Влад впертий. Якщо щось вирішив, то нікого не буде слухати.

— І навіщо я сказала йому про дідуся? Якби Влад не знав, він би не зірвався з сімейного свята. Не було б сварки з батьками і цієї аварії, — Лера тихо схлипнула. — Ми були такі щасливі попри всі труднощі. А я власними руками зруйнувала це щастя. Ненавиджу себе.

— Щось ти зовсім розклеїлась, — Аня зітхнула і підсунулась ближче до подруги, огорнувши її руки долонями. — Не можна впадати у відчай, Леро. 

— Коли я могла його бачити було легше. А тепер… Навіть це заборонено. Мені вже такі думки в голову лізуть. Раптом Влад мене забуде? Буває ж у людей амнезія після аварії.

— Ні. Влад до нестями кохає тебе. Такі почуття жодна амнезія не знищить.

— А Ярослав? Невідомо що він наговорить про мене Владу.

— Влад не ідіот. Він впевнений у твоїх почуттях і ніколи не повірить наклепу, — Аня трохи посміхнулася. — Не сумуй. У тебе ж день народження завтра.

— Справді? — Лера невесело усміхнулася, витираючи сльози. — Я й забула.

— Як можна забути? Не щодня виповнюється дев’ятнадцять!

— Зараз не до святкувань. Паршиво на душі. Нічого не хочу.

— А ми з Женькою все ж таки зайдемо тебе привітати, — виголосила Аня. — Добре, що завтра неділя. Треба терміново витягувати тебе з цієї депресії.

— Ти справжня подруга, Ань! — Лера посміхнулася. — Як у вас з Женькою?

— Він неймовірний, — Аня трохи почервоніла. — Здається у нас все серйозно.

— Я це сказала вже через два тижні після вашого знайомства, — Лера витерла сльози і підвелася з табуретки, підхопивши заварник. — Давай чай пити.

Десь у спальні озвався дзвоном телефон. Залишивши Аню на кухні, Лера рушила в кімнату і підхопила гаджет. Номер на екрані був незнайомим.

— Алло! — промовила дівчина, прийнявши виклик.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍