Читати книгу - "Третій фронт"

запхали сюди? Хіба влада не знає, що відбувається?

— У голови МВС хворобливі амбіції. Він особисто наказав арештувати нас і приховує це від президента, який нас цілком підтримує. Тепер через цього бовдура Україна загине.

— Але як? А Захід?

— Кремлядь не насмілиться знищувати нас атомними бомбами чи танковими дивізіями, але чудовиськ західному виборцю дуже важко пояснити. Про них будуть мовчати, бо їх офіційно немає.

— І нас знищать?

— Так.

— Жах який! У мене троє дітей! І ще одне від коханки! — сказав лікар.

— Ну, то хапайте їх і спробуйте врятувати. Хоча не факт, що вдасться, бо кремлядь могла вже заблокувати повітря.

— А на машині?

— Дороги теж можуть перекрити. — Я кивнув, щоб лікар нахилився. Той не одразу зрозумів, але нахилився.

— Є ще один вихід. Повідомити в Раду національної безпеки та оборони, де ми зараз. Нас звільнять, і ми зможемо врятувати Україну. Це надійний варіант. Зможеш?

— Спробую, — хрипко прошепотів лікар.

— Ну, бувайте. Дякую за медичну допомогу, — сказав йому. Лікар пішов геть. Бухгалтер вийшов із ним, потім повернувся.

— Над дверима камера, дивляться, хто йде. На дверях стоять четверо, озброєні. Далі теж можуть бути двері, — доповів Бухгалтер. — А що ти йому прошепотів?

— Дещо.

— Допоможе нам?

— Не знаю, але роблю все можливе.

Я підвівся з ліжка. Невдовзі нам принесли їжу. Після обіду ліг відпочити.

— У вас залізні нерви, — сказав Георгій. — Я на місці всидіти не можу а ви спите.

— Я навчився не давати волю нервам.

Продрімав годину обміркував наступні кроки, якщо нас таки випустять. Не подобалося, що мені збили гру, примусили відповідати на удари кацапів. Я хотів завдавати ударів сам, мати стратегічну ініціативу, примушувати ворога оборонятися й помилятися. Натомість валявся в ліжку і прислухався до того, що болять груди.

Хтось смикнув мене за ногу. Я дуже не любив, коли мене турбували під час відпочинку, визирнув з-під простирадла.

— Що таке?

— Пане Владюшо, я дуже перепрошую, але тут якийсь дивний футбол, — сказав Георгій і показав на екран. — «Динамо» грає, стадіон повний, а всі мовчать, навіть коментатор!

Футболісти справді грали в повній тиші. Спочатку подумав, що звук просто зник, але ж чутно було удари по м'ячу. Потім подумав, що коментатор вимкнувся, але стадіон теж мовчав. Широким планом показали трибуни, де заклякли тисячі глядачів.

— Я канали перемикав, випадково оком зачепився. Що це за фігня? — спитав Георгій.

У ворота «Динамо» забили гол. Гравці суперника збіглися святкувати, одягнені в якісь довгі чорні труси й сірі майки.

— Мати Божа! — тихо видихнув я.

— Що?

Загупало в голові. Показав Бухгалтеру, щоб він підійшов.

— Зараз побіжиш, почнеш стукати у двері й кричати, що я помираю. Мовляв, отрута. Далі треба спробувати якось звідси вибратися. Чи заманити охорону сюди, чи перевдягнутися в когось із медиків. Нам треба вилізти звідси, інакше «Динамо» знищать. А це удар по Україні. Зрозумів?

— Так, — кивнув Бухгалтер. Він залишався спокійним, нічого не питав. Навіть не здивувався, коли я гепнувся з ліжка й почав битися у судомах. Виблював весь обід. Крики, метушня, Бухгалтер гилив у двері й кричав, що мене отруїли. Охорона відчинила, пропустила лікаря. Той подивився на мене, дуже злякався й покликав на допомогу. Прибігло троє лікарів і три медсестри. Обступили мене, почали промивати шлунок.

Через хвилину забігли Бухгалтер і Мовчун у білих халатах. Показали, щоб усі мовчали. Мене поклали на ноші, накрили з головою й понесли. Георгій біг поруч, удаючи лікаря. На всіх були медичні маски.

— У нас труп! Пропустіть! — кричали комусь. Двері відчинялися. Ми кудись проходили. Потім ноші гепнулися на землю, об щось ударились. Я підхопився, побачив, що Бухгалтер і Мовчун завалили на землю трьох ментів і зачинили двері в підземелля. Ми були нагорі, у приміщенні із заґратованими вікнами.

— Нам потрібна машина! — крикнув я. Вискочили на вулицю. Побачили, що якийсь чоловік сідає в легковик. Викинули його і помчали. — На стадіон!

— Що відбувається? — спитав Георгій. Він весь тремтів.

— ФК «Партизан».

— Не зрозумів?

— Футбольний клуб «Партизан».

— Сербський? Але це ж кубок України!

— Не сербський, сумський!

— І що?

— Це теж чудовиська. Вони приїздять на матчі, грають, і від результату залежить доля суперника. Якщо ФК «Партизан» програє, він вантажиться в автобус і їде геть. Але якщо виграє, то вбиває всю команду суперників, а часто ще й тренерів, суддів та глядачів. Усіх, хто попаде під руку.

— Але для чого?

— Їх образили. Під час німецької окупації Сум військовий комендант міста був великим прихильником футболу. Він зібрав із гарнізону футбольну команду, яка громила всіх і вся. Якось на матч мусила приїхати команда Глухівського гарнізону, але потрапила в засідку й полягла від рук партизанів Ковпака. Тоді комендант наказав зібрати команду з місцевих. Із німцями грати ніхто не хотів, тому вони просто пішли в тюрму, взяли там півтора десятка хлопців і наказали грати. Хлопці не хотіли, але їм пообіцяли волю за матч. Видали благеньку форму, старі бутси, і випустили на поле. У німців була зіграна команда, вони заблокували наших у їхній штрафній, мали багато моментів, але наш воротар творив дива. Він зробив із десяток сейвів, німці почали видихатися. Наші проводили гострі контратаки. Забили гол. Німці кинулися зрівнювати рахунок, пропустили. Потім іще раз — і в роздягальню. Під час перерви комендант Сум волав на своїх футболістів, бо ті ганьбили Німеччину програвали слов’янським унтерменшам, яких мусили громити швидко й легко. Комендант вимагав гри, яка зробила команду чемпіоном серед військових комендатур сходу України. Поки на німців кричали, нашим принесли великий чавун гарячої картоплі в мундирах і жменю солі. Розрахунок був такий, що зголоднілі футболісти накинуться на картоплю, напхають шлунки, обважніють, і вже не до гри їм буде, й відпочити захочеться. Але наші домовилися не їсти, щоб таки виграти, отримати волю й тоді вже гуляти.

Після перерви німці знову почали атакувати, але наші швидко відсунули їх від воріт і стали забивати голи. Хтось сказав, що за виграш буде премія, але наші захопилися грою і вже атакували через азарт. Четвертий, п’ятий м’ячі, у німців теж було кілька можливостей, але наш воротар рятував. Далі ще гол і майже одразу новий, уже сьомий. Рахунок 7:0 на користь наших! Тут уже не витримав комендант, вибіг на поле й почав стріляти у наших гравців зі свого «вальтера». Десь половину команди вбив особисто, а інших наказав розстріляти й поховати у братській могилі просто на футбольному полі. Потім і сам застрелився. У Сумах німці в футбол більше не грали. Після звільнення про