Читати книгу - "Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська"

Глава 31.2

*****

Коли мені телефонує Свєта, староста нашого поверху в гуртожитку, я одразу розумію, що нічого доброго чекати не варто.

- Таню, ти де? Тобі потрібно терміново повернутися! - голос Світлани звучить схвильовано. Мушу визнати, вона єдина зі старост, хто ніколи не шестерить коменданту і завжди готова прикрити.

- Привіт, Світлано, що сталося? - запитую я, масажуючи перенісся, щоб хоч якось зняти втому після безсонної ночі.

- Тобі дзвонили з гуртожитку? Комендант не може знайти твою медкомісію. Каже, якщо не принесеш нову, то виселять із гуртожитку.

- Що? Як виселять? Я ж хотіла ще після захисту залишитися на кілька місяців, поки роботу і квартиру не знайду. І взагалі, я ж у вересні приносила медкомісію.

- Тобто, тобі не дзвонили, так? Так і знала! - злиться Світлана. - Ти ж знаєш, їм аби позбутися кількох студентів, щоб потім здати кімнату комусь із вулиці дорожче. Тож купуй квиток і мчи назад. Напевно десь загубили твою медкомісію, а тепер перекладають провину на тебе.

Моє серце йде в п'яти. Де я житиму, якщо мене виселять? А вони можуть це зробити!

Але тут же я згадую, що повернення в місто - це шанс бути ближче до Артура. Ця новина, з одного боку, турбує, з іншого - хвилює і радує.

- Дякую, Свєто. Буду тобі винна. Сьогодні ж збираюся і повертаюся, - кажу я, вже уявляючи, як швидше спакую валізу.

Я прощаюся зі Світланою, потім підходжу до мами й тата, які сидять у вітальні та дивляться телевізор.

- Мамо, тату, мені потрібно раніше повернутися назад у місто. У мене проблеми з документами в гуртожитку, - пояснюю я, намагаючись звучати спокійно.

- Ох, ну як же так? Адже свята! Вони ж самі вас розігнали по домівках через спалах грипу. А тепер назад?

- Ну, ось так, - знизую плечима. - Я піду, спробую знайти квиток на сьогодні або завтрашній ранок. Це дуже терміново.

Із цими словами я йду до своєї кімнати і починаю збирати речі.

Перевіривши, що взяла все необхідне, я купую квиток на поїзд через додаток на телефоні. Є тільки на ранок. А хочеться швидше вже поїхати. Ненавиджу невідомість, хоч і розумію, що за кілька годин нічого не зміниться.

Наступного ранку, коли я ледь встигаю закінчити збори, тато бере ініціативу у свої руки. Він пакує мою валізу в багажник свого старого, але надійного автомобіля, завдяки якому і трапилася наша перша і не найприємніша зустріч з Артуром, і ми вирушаємо на вокзал.

- Упевнена, що все буде добре, донечко, - тато каже, коли ми під'їжджаємо до вокзалу. Його голос сповнений впевненості та турботи.

- Спасибі, тату, - кажу я, намагаючись посміхнутися, незважаючи на метушню в душі.

Коли ми прибуваємо, він виходить, щоб допомогти мені з валізою. Вокзал уже починає оживати, люди поспішають, щоб вловити свої поїзди. Тато бере мою валізу і веде мене до вагона.

- Дзвони одразу, як приїдеш, добре? І не хвилюйся щодо медкомісії. Усе владнається, - він ставить валізу в коридор вагона і обіймає мене міцно. Його підтримка в цей момент особливо важлива і цінна. - Замов таксі, коли приїдеш, не тягни до зупинки таку важку валізу, - кивком вказує на неї.

- Обов'язково зателефоную. І спасибі, що підвіз. Люблю тебе, - прошепотіла я, цілуючи його в щоку.

- І я тебе, - відповідає він з усмішкою. Після останніх міцних обіймів я забираюся у вагон.

Займаючи своє місце, я влаштовуюся зручніше, налаштовуючись на довгу поїздку. Дивлюся у вікно, як тато махає мені на прощання, і відповідаю йому посмішкою.

Коли поїзд набирає швидкість, до мого купе заходять два хлопці зі спортивними сумками. Вони голосно розмовляють, сміються і не звертають уваги на те, що можуть турбувати інших пасажирів.

Один із них високий, із коротко стриженим темним волоссям, у штанах камуфляжного кольору і чорній куртці. Другий нижчий, з неакуратною світлою шевелюрою, у джинсах і старому светрі. Обидва виглядають як типові студенти, які, можливо, повертаються після свят на навчання.

Вони сіли навпроти мене, поглядаючи на мене зацікавлено.

- Привіт, красуне! Як тебе звати? - запитує високий, посміхаючись широко і нахабно.

Я ввічливо посміхаюся у відповідь і розкриваю книжку, намагаючись показати, що не налаштована на розмову.

- Що читаєш? Може, ми теж зацікавимося, - продовжував нахабніти світловолосий, нахилившись уперед і потягнувши книжку так, щоб побачити що на обкладинці.

- Просто книжка, - коротко відповідаю я, відчуваючи, як напруга в мені наростає. - Мені б хотілося почитати в тиші, якщо ви не заперечуєте.

Вони переглянулися, і високий хлопець фиркнув:

- Ну й ну, крихітко, не треба так серйозно, ми просто хочемо трохи поспілкуватися. Поїздка довга, не будемо ж ми мовчати весь час.

Я намагаюся триматися стримано, але їхня наполегливість починала мене турбувати.

У поїзді ситуація починає загострюватися. Мені стає не по собі від їхньої уваги, і я відчуваю, що мені потрібно вибратися з купе. Коли хлопці починають ставити пляшки на стіл, я встаю, беру свою сумку і швидко виходжу. Моє серце калатає, коли я йду вузьким проходом у пошуках провідника.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍