Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

Щось таке я про це місце чув, але згадувати було нíколи — з пожежним екіпажом ми ледве-ледве розминулися.

По-хорошому, треба було повертатися на квартиру, перевірити, чи не обікрали мене і взяти з заначки трохи грошей. Редстон — місто не маленьке, пішки по ньому багато не походиш, а візники в борг не возять. Але якраз думка про останніх і підказала мені блискучу ідею. Якщо подумати, то на місці вчорашнього заходу стояли, переважно, темно-сині візки каретного двору «Рімміс і сини» і навряд чи вони підпустили б до клієнта когось зі сторони.

А що, якщо розпитати про вчорашнє в них? Відкладати діло в довгу шухляду я не став, де знаходяться їх конюшні, запитав у першого зустрічного ж візника, а до місця добрався на підніжці трамваю, згадавши старі студентські часи. Залишилися дрібничка — відшукати людину, лиця якої я навіть не бачив, і взнати у неї, як називається той злочин, який вона сотворила.

Можна було б ходити, нудити, і пропонувати гроші за інформацію, але це був не мій стиль. Я розщепив пару ґудзиків на сорочці, зсунув на бік ременя, пройшовся долонею по волоссю, і в такому розхристаному вигляді і зайшов до контори.

— Добрий день! — почав я з агресивним напором прямо від дверей. — І де ваш господар?

Всі синхронно повернулися в мій бік і побачили войовничо налаштованого чорного, в дорогому, хоча і пом’ятому костюмі, причому — явно з перепою. Суцільний ходячий ахтунг.

— Може, я зможу вам чимось допомогти? — цвірінькнула дівчинка з ресепшен.

Я втупився в неї очима, ловлячи погляд, але вона вперто дивилася в бік. Прекрасно, значить з такими клієнтами тут уже справу мали.

— Допомогти? — знущально спитав я знову. — Ваш чувак поїхав з моєю сумкою! Чим тут ще можна допомогти?

— Яке прикре непорозуміння! — тоненько заспівала вона. — Він зробив це не спеціально. Ви впевнені, що не забули свої речі в іншому місці?

— Я не п’яний! — Моє експресивне заперечення викликало у присутніх розуміючі посмішки. — Я, взагалі, не п’ю і вчора не пив! Він віз мене від ресторану «Чорний Діл», і мені потрібна моя сумка назад!

— І ви її отримаєте, сер, без всяких сумнівів, — на шум і крики з’явився господар конюшні. — Хто вчора чергував біля «Долу»?

Дівчина швидко уточнила у великій книзі записів:

— Лоран, Мічел і Барток, сер.

— Сподіваюся, — господар повернувся до мене, — ви можете описати того, хто вас віз?

Я насупився і зробив вигляд, що старанно напружую пам’ять:

— Молодий. І такий… Як риба.

— Лоран! — не втрималася дівчина.

— Коли його зміна? — спохмурнів господар,

— Сьогодні зранку, але він не вийшов, сер, Піно його підміняє.

— Шахрай! — патетично заявив я. — Злодюга нещасний. Я вимагаю, щоби поліція прийшла до нього додому, поки він не розпродав мої речі.

— Нема ніякої нужди в поліції! — Заспішив господар. — Я поїду туди негайно і особисто доставлю вам пропажу. Може, одразу додому?

Він недарма метушився — основний прибуток таким конюшням дають домовленості з ресторанами і барами. Власники установ завчасно викликають візників, орієнтуючись на кількість клієнтів, і відводять місце для стоянки найнятих екіпажів. Це трохи дорожче, ніж ловити приватного візника, зате свої точно доставлять п’яного клієнта додому і не обчистять його по дорозі. І раптом — крадіжка. Господареві дуже потрібен був час, щоби розібратися в ситуації. Без проблем! Те, що у мого ворога з’явилося ім’я, уже було великою удачею — за такими мізерними прикметами могли взагалі нікого не впізнати.

— Добре, хай буде додому, — я продиктував дівчині свою адресу (між іншим — непоганий район), а заодно описав єдиний предмет, який був у мене відсутній після вчорашнього — барсетку з ключами. — Але якщо до вечора мені не повернуть мою сумку, поліція отримує скаргу уже на вас!

В кінці кінців, барсетка мені подобалося, а за ключі господиня квартири мені всі нерви з’їсть. Раптом, знайдуть?

Біля воріт каретного двору я затримався, з п’яною настирливістю розшукуючи щось у кишенях. Моє терпіння було винагороджено: господар поїхав до підозрюваного робітника на одному зі своїх екіпажів.

— Набережна Барко, — уривчасто кинув він візнику.

Прекрасно! Ось так влаштовують справи справжні чорні маги. Ще пару годин тому я не знав про свого ворога нічого, а тепер мені залишається лише уточнити номер будинку.

Піти познайомитися, чи що? Якщо зараз вирушити додому, то консьєржка почне сваритися через ключі, з’явиться власниця і вайда затягнеться до кінця дня, а завтра — заняття в Університеті. Такими темпами образа чорного мага залишиться без заслуженої помсти. Треба взнати, хоча б, як виглядає той, хто мені так винен!

З трамваю мене висадили і пригрозили відвести в ділянку. Скнари! Ну, не біда — жив той самий Лоран недалеко від роботи. Я поволі пройшовся набережною парку, зацікавлено оглядаючи стовп чорного диму, що піднімався над річкою — коледж святого Іогана все ще гасили.

Адреса, яка мене цікавила, належала низці будинків, що стояли другою лінію за ангарами і складами Північного Затону — відносно мілководної пристані, уподобаної власниками яхт, невеликих човнів і рибалками-любителями (уявіть собі, в цій ріці ще й рибу ловлять). Синій візок стояв на вулиці напроти похмурого п’ятиповерхового будинку, я відмітив його номер в пам’яті. Але стерегти Лорана біля квартири — справа марна. Раптом, він туди більше не повернеться? А якщо він прикинувся хворим і пішов у справах, то куди? Взагалі-то це наштовхувало на ідею — пристань, острів, кораблі… До палаючого коледжу звідси рікою було ближче, ніж берега. І цей рибний запах ще…

Подумавши, є завернув до причалів. Північний Затон — не торговий порт, народ в таких місцях не метушливий, всі одне одного знають (навіть коли не хочеш знайомитися), в справи можуть не лізти, але куди, коли, з ким пішов — обов’язково помічають.

Затишно вмостившись межи якихось пустих діжок, на пристані закушувала компанія рибалок. При вигляді свіжого хліба і тарані мій шлунок голосно нагадав про себе — вчорашній банкет уже його покинув. (Зав’язувати треба з цими кулінарними пригодами!)

— Де Лоран? — впевнено гукнув я рибаків, не завдавши собі труду привітатися.

— Там! — вони замахали руками в сторону довгих складів.

Видно, така вже моя доля. Може, хоч грошей з нього витрясу — дико не хочеться пертися додому пішки. Маленькі бічні двері були відчиненими, зсередини долітали гучні голоси — Лоран був не сам.

— Привіт, козли! — виголосив я одразу від дверей. — Не чекали?

Двоє накачаних молодих парубків подивилися на мене зі здивуванням. Третій, білявий красунчик в білій капітанський куртці, тільки ледь помітно стиснув губи — не інакше, вилаявся про себе

— Тобі того ж, Лоране! — кивнув я йому. — Що ще скажемо?

Він дивився на мене з сумішшю бридливості і здивування, від чого моя чорна натура негайно стала в бойову