Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

у вестибюлі, телефон нарешті встановили біля вази. Його дріт тягся кудись до бібліотеки. Лакеї вже пішли. На тлі напівтемного прямокутника дверей стояв старий Берт Старкінс.

— Десять хвилин, сер! — вигукнув він.

— Пане Локвуде, вас це влаштовує?— поцікавився Ферфекс.

Локвуд кивнув:

— Цілком. Десяти хвилин нам вистачить.

Ми мовчки працювали під високим вузьким вікном у Довгій Галереї — розбирали наші торбини, діставали знаряддя, підтягали ремені й поправляли руків’я рапір. Кожен з нас мав свій особистий комплект зброї — навіть із певним доповненням, замість каністри з Грецьким Вогнем.

На пояс собі я почепила рапіру, ліхтарик із запасом батарейок, три свічки з коробочкою сірників, п’ять маленьких срібних печаток (усі — різного розміру), три соляні бомби, дві каністри з лавандовою водою, термометр, записник і ручку. До того ж через плече я перекинула ремінь із двома рядами пластмасових посудинок: у кожній був фунт залізних стружок і півфунта солі. Через інше плече були перекинуті міцно скручені шестифутові залізні ланцюги. І, нарешті, в кишені моєї куртки лежав запас їжі— пляшечка енергетичного напою, бутерброди й шоколадка — про всяк випадок. Термос із міцним гарячим чаєм, найдовші ланцюги та найважчі срібні печатки ми поклали до окремої торбини.

На додачу до звичайного вбрання, на мені були теплі рукавички, жилет, леґінси й вовняні шкарпетки. Поки не настав холод, я зібгала свій кашкет і запхала його до кишені. А на моїй шиї досі ховалася срібляста скляночка з кольє.

Мої приятелі вбралися так само; Локвуд також заховав у нагрудну кишеню свої темні окуляри. Знаряддя висіло на нас справжнім тягарем: ми взяли з собою більше заліза, ніж зазвичай, бо від цього по-справжньому залежало наше життя. Якщо ми розійдемось, то кожен з нас може оточити себе залізним колом. У торбинах ще залишались ланцюги завтовшки в два дюйми — для найдужчих Гостей, — проте ми вирішили поки що не діставати їх.

Приготування скінчилися. Сонце за вікном майже зайшло. Червоні язики полум’я в каміні поволі згасали. Темрява повзла Довгою Галереєю, закрадаючись до кожного закутка великих кам’яних сходів. Ну то й що? Так, день скінчився, надходить ніч, і всі Гості в замку прокидаються, але агенція «Локвуд і К°» — напоготові. Ми працюємо разом, і нам нема чого боятися.

* * *

— От і все, — мовив Ферфекс, стоячи разом зі Старкінсом на дверях. — Я повернуся сюди вранці о дев’ятій, щоб вислухати ваш звіт. Чи є ще якісь запитання?

Він пильно дивився на нас. Ми стояли й чекали. Локвуд лагідно всміхався, поклавши руку на рапіру. Поруч із ним стояв Джордж — у своїх незмінних окулярах, незграбніший, ніж будь-коли, бо його штани ледве трималися через вагу торбин із сіллю й залізом. А я... Цікаво, який я мала вигляд цієї останньої миті? Сподіваюсь, непоганий. А ще сподіваюсь, що я нічим не виказала свого страху.

— Чиє запитання? — повторив Ферфекс.

Ми втрьох стояли мовчки, чекаючи, коли він зачинить двері й піде собі.

— Тоді до побачення вранці! — Старий підняв на прощання руку. — Успіхів вам усім!

Він коротко кивнув Бертові Старкінсу, обернувся й подався до сходів. Старкінс узявся замикати двері: вони жалібно зарипіли. На якусь мить ми побачили силует сторожа між половинками дверей, що скидався в сутінках на старе покручене дерево... Нарешті двері гучно ляснули. Я почула, як цей ляскіт прокотився відлунням від вестибюлю до галереї — й далі, по всіх запорошених коридорах замку.

— Якби він забув тут ціпок і повернувся по нього, — зауважив Джордж, — пропала б така ефектна сцена! Правда?

Ніхто з нас не відповів йому. Відлуння вщухло, й мертвотна тиша замку знов оточила нас зусібіч, наче вода на дні колодязя.

20

— Передусім — найголовніше! — мовив Локвуд. — Зачекайте тут.

Тупаючи черевиками по кам’яних плитах, він хутко перетнув вестибюль, де на нього похмуро зирили портрети давніх господарів замку, — і підійшов до невеличких дверцят біля сходів. Тоді відчинив дверцята і майнув усередину. Запала тиша. Ми з Джорджем мовчки перезирнулись, Щось клацнуло, потім у туалеті зашуміла вода. Локвуд вийшов і неквапом подався до нас, несучи під пахвою великий пакунок.

— Отак буде краще, — зауважив він.

— Що це таке? — запитав Джордж.

Локвуд підняв пакунок:

— Найпотужніший Грецький Вогонь від Сетчела! Сім каністр! Почепіть їх собі до поясів, як завжди, — і вирушаймо.

Він зірвав захисну стрічку і розгорнув мокрий пластик. Звідти на його долоню випали дві блискучі срібні каністри.

— Локвуде, як тобі вдалося... — почав Джордж.

— Ти сховав ці каністри під одягом! — вигукнула я. — А потім — у туалеті, коли ми приїхали! Тоді, коли ми чекали тебе разом зі Старкінсом!

Локвудові зуби блиснули в сутінках.

— Твоя правда. Я припасував каністри до підбою свого пальта. Потім навмисне вдав, ніби мені закортіло до туалету, й сховав їх у бачку. Тримай, Люсі. Це тобі.

Я почепила каністри, як завжди, до свого пояса. Локвуд тим часом витяг ще дві й простяг їх Джорджеві.

— Я передбачав, що Ферфекс захоче обшукати нас. Тому й не поклав вогонь у торбини, а сховав його в замку, геть від чужих очей, ще до обшуку. Проте, правду кажучи, я й не підозрював, що він зробить це без нас. Це ще раз доводить, що він за людина.

— Що ж це за людина? — перепитав Джордж, оглядаючи свої каністри.

— Страшна людина. Хіба це не помітно? Оці дві каністри — для мене...

Я приголомшено хитнула головою:

— Якщо Ферфекс дізнається...

— Не дізнається! — Локвуд вишкіривсь у своїй вовчій посмішці. — Будь певна: мене ночами не мучитиме совість через те, що я обдурив його. Він зарано виклав нам свої правила. Це дало нам право підлаштувати їх до свого смаку.

— Я не згоден з тобою, Локвуде, — заперечив Джордж. — Робота в нас, звичайно, серйозна. Та якщо ми підпалимо ніжку якого-небудь стільця доби королеви Анни, то — прощавай, грошенята. Локвуд обдере нас незгірше за Гоупів.

— Гаразд, подасть він на нас позов, — кивнув Локвуд. — То й що? А цей Грецький Вогонь може врятувати нам життя. Пам’ятаєте, що сталось з останніми агентами, які провели тут ніч? Ніхто не знайде нас мертвими на підлозі. Тому я