Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

що обережність, мудрість і досвід належать до моїх, і я геть не сумніваюся...

— Аулкус, — прогарчав Лоґен.

Лонгфут замовкнув із напіввідкритим ротом, а тоді різко його закрив.

— Чудово. Ми повернемося дорогою на рівнини та подамося на захід, до трьох озер. Аулкус розташований біля їхніх вершин, але шлях туди все одно довгий і небезпечний, особливо зважаючи на те, що зима вже дуже близько. Має бути...

— Добре.

Лоґен відвернувся, перш ніж навігатор устиг сказати щось іще. Це було найлегше. Він втягнув повітря крізь зуби й підійшов до Ферро.

— Баяз... — Він спробував дібрати влучне слово. — Вийшов з ладу. Як надовго, ми не знаємо.

Вона кивнула.

— Їдемо далі?

— Е-е... Мабуть... такий наш план.

— Гаразд. — Вона встала зі свого каменя й закинула лук на плече. — Тоді треба рушати.

Простіше, ніж він очікував. Можливо, надто просто. Він замислився, чи не думає вона знову накивати п’ятами. Правду кажучи, він і сам уже про таке подумував.

— Я навіть не знаю, куди ми йдемо.

Вона пирхнула.

— Я ніколи не знала, куди йду. Як на мене, з тобою на чолі краще. — Вона пішла до коней. — Ніколи не довіряла тому лисому гадові.

Отже, залишився тільки Лютар. Він стояв спиною до інших зі згорбленими плечима й абсолютно нещасним виглядом. Лоґен бачив, як він, дивлячись на землю, ворушить боковими м’язами голови.

— Усе гаразд?

Лютар його ніби й не почув.

— Я хотів битися. Хотів, знав, як це робити, поклав руки на шпаги. — Він гнівно ляснув рукою по ефесу однієї зі своїх шпаг. — Я, бля, був безпорадний, як мале дитя! Чому я не міг поворухнутись?

— Оце й усе? Ради мертвих, хлопче, першого разу з деякими людьми так і буває!

— Справді?

— Частіше, ніж ти б повірив. Принаймні ти не всрався.

Лютар підняв брови.

— Так буває?

— Частіше, ніж ти б повірив.

— А ти застиг першого разу?

Лоґен спохмурнів.

— Ні. Вбивати у мене виходить занадто легко. І завжди виходило. Повір мені, тобі пощастило.

— Якщо мене не вб’ють через бездіяльність.

— Ну, — не зміг не визнати Логен, — буває й так.

Лютар опустив голову ще нижче, і Лоґен плеснув його по руці.

— Але ж тебе не вбили! Вище носа, хлопче, тобі пощастило! Ти ж іще живий, так?

Він жалібно кивнув. Лоґен обняв його рукою за плече й повів назад до коней.

— Тоді в тебе є можливість упоратися краще наступного разу.

— Наступного разу?

— Звісно. Упоратися краще наступного разу. Таке життя.

Лоґен знову виліз у сідло, здерев’янілий і змучений. Здерев’янілий через тривалу їзду верхи та змучений після бою в ущелині. Його вдарило по спині якоюсь каменюкою, а ще він дістав добрий удар у голову збоку. Могло бути й набагато гірше.

Він оглянув інших. Усі вони сиділи на конях і дивилися на нього. Чотири обличчя, зовсім різні, але з більш-менш однаковим виразом. Вони чекали на його слово. Як можна було подумати, ніби він усе знає? Він ковтнув і вдарив коня п’ятами в боки.

— Поїхали.

Військова хитрість принца Ладісли

  ам справді варто проводити тут менше часу, полковнику Вест. — Пайк на мить опустив молот. Жовтогаряче світло з кузні відображалося в його очах і яскраво сяяло на його розтопленому обличчі. — Піде поголос.

Вест нервово всміхнувся.

— Це єдине тепле місце в усьому триклятому таборі.

Він не збрехав, але справжня причина полягала в іншому. Це було єдине місце в усьому триклятому таборі, де його ніхто не став би шукати. Ті, хто пухнув з голоду, ті, хто замерзав, ті, хто не мав води, зброї чи уявлення про те, чим вони займаються. Померлі від голоду чи хвороб, яких треба було поховати. Без Веста не могли обійтися навіть мертві. Його вдень і вночі потребували всі. Всі, крім Пайка та його доньки, а також усіх інших засуджених. Лише вони здавалися самодостатніми, і тому їхня кузня стала для нього прихистком. Прихисток цей, безперечно, був гамірний, тісний і задимлений, але все одно милий. Вестові він був незмірно любіший за товариство принца та його офіцерів. Тут, серед злочинців, усе було... чесніше.

— Ви заважаєте, полковнику. Знову.

Повз нього проштовхалася Катіль; у щипцях, які вона тримала однією рукою в рукавичці, сяяло розпечене лезо ножа. Вона, суплячись, пхнула його у воду й заходилася перевертати так і сяк, тим часом як довкола неї з шипінням здіймалася пара. Вест стежив за її рухами, швидкими та відточеними. На її жилавій руці та на її карку виднілися крапельки вологи, а волосся потемніло та стояло дибки від поту. Важко було повірити, що він колись прийняв її за хлопця. Може, з металом вона й працювала незгірш за чоловіків, але форма її обличчя, а тим паче її груди, талія, вигин сідниць — усе це було однозначно жіноче...

Вона озирнулася через плече й побачила, що він на неї дивиться.

— Хіба вам не треба керувати армією?

— Вона потерпить десять хвилин без мене.

Катіль вийняла з води холодний чорний клинок і кинула його на купу біля гострильного каменя так, що він задзеленчав.

— Точно?

Може, вона й мала рацію. Вест глибоко вдихнув, зітхнув, розвернувся з певною неохотою, вийшов за двері сараю та опинився в таборі.

Після спеки в кузні зимове повітря злегка кусало йому щоки, і він підняв комірці плаща та обхопив себе руками, посунувши головною дорогою табору. Тут уночі, коли він залишив грюкіт кузні позаду себе, панувала мертва тиша. Він чув, як чвакає об його чоботи замерзла багнюка, як хрипить дихання у нього в горлі, як ледь чутно лається якийсь вояк удалині, бурмочучи та пробираючись крізь пітьму.

Він зупинився на мить і поглянув угору, обхопивши себе руками, щоб зігрітися. Небо було бездоганно чисте, а зорі, розсипані по його чорній поверхні, наче блискучий пил, світили пронизливо яскраво.

— Гарно, — пробурмотів він собі під носа.

— До цього звикають.

Це був Тридуба, що пробирався між наметами разом із Шукачем. Його обличчя було в тіні, і на ньому було видно лише темні виямки та білі кути, як на кручі у світлі місяця, проте Вест здогадувався, що зараз почує кепські новини. Старого