Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

тому регіоні істотну суспільну підтримку. Проте, слід підкреслити той факт, що коли до певної міри прийнятним залишалося нищення далеко розташованих польських сіл, то убивство польських сусідів часто викликало опір. Слід також зазначити, що будь-який спротив УПА суворо карала побиттям або смертною карою (у разі допомоги полякам зазвичай смертю). Як зауважив Вінцентій Романовський:

Частина українців із болем і жахом спостерігала за тим, як відбувається операція винищення [поляків]. Опиратися їй було немислимо, будь-який прояв критики закінчувався трагічно. Неодноразово відданість ідеї та «Самостійній Україні» перевіряли в такий спосіб, що веліли вбити кращого польського сусіда, а іноді й друга. Хто не виконав розпорядження — гинув сам. Українське населення, століттями вкорінене на селі, навіть гадки не допускало про втечу, щоб уникнути злочину. Нікуди було тікати[265].

Попри це, усе ж траплялися відверті протести проти починань бандерівців. У польських звітах фігурує таємничий ВУК. Таємничий, позаяк ми не знаємо прізвища жодного з його членів. Можна тільки здогадуватися, що радше за все він складався з емігрантів із Наддніпрянської України — якщо, взагалі, то була не дезінформація польського підпілля. Цей комітет видав відозву, яка закликала українців припинити вбивства:

Планова акція мордування поляків є найпотворнішим проступком українців. [...] Селянине, український інтелігенте, батьку, поговори з сином, і в разі потреби загинь у бою з ним. І ніколи не входи у зло, яке несе одурманений засліплений син. [...] Всіх, хто причетні до вбивств, грабунку, незалежно від того, чинять вони це свідомо, чи ні, — історія в майбутньому засудить і прокляне[266].

Польське підпілля оцінило відозву таким чином: «Комітет той [...] рішуче засуджує злочини та вбивства поляків — проте не має в широких масах української людності на Волині більшого впливу, а його заклики поки що залишаються непоміченими»[267].

У багатьох спогадах і публікаціях міститься інформація про порятунок поляків українцями. Яніна Мартосінська із села Острівків, скажімо, згадувала: «Моя шкільна подруга сховалася разом зі своїм молодшим братом [під час нападу УПА — Ґ. М.]. Після різанини вони вийшли шукати батьків. Зненацька з’явився українець, який узяв їх за руку і казав сховатися... Так вони вижили»[268]. Інший мешканець Волині Мечислав Пашковський створив невеличкий каталог «людських відрухів», про які тоді чув: «Тут якась українка своїми воланнями зуміла стримати роз’юшених катів. Там відром зимної води хтось привів до тями непритомну жертву. Іншого разу, вдаючи неуважність, дозволили втекти приреченим, яких вели на смерть. Дехто з ризиком для життя попереджав польських сусідів: “Тікайте, бо вони сьогодні вночі за вами прийдуть”»[269]. З досліджень Ромуальда Недзелка випливає, що на Волині зафіксовано принаймні 493 випадки допомоги, наданої 794 особами. Були врятовані 1806 поляків[270]. Цей список, звісно ж, далеко невичерпний. З особливою нехіттю ставилися до операцій проти поляків на Волині українські протестанти. Вони не заперечували мети боротьби УПА, але відкидали методи, до яких вдавалося це формування. Не слід також забувати, що часто ті, хто рятував поляків, гинули через це, замордовані УПА. Серед них були особи від змішаних шлюбів, котрі відмовилися виконати розпорядження вбити свою половину.

З доступних матеріалів постає загальне враження, що підтримка антипольської акції в Східній Галичині була нижчою, ніж на Волині. З них вимальовується цікавий образ поглядів української громади. Після вбивства в листопаді 1943 року кільканадцяти поляків у Болозові Добромильського повіту було зауважено, наприклад, що вбивство

струснуло [українськими — Ґ. М.] масами [...] українське населення не стає ані на бік потерпілих, ані на бік винуватців. Спочатку одні вважали, що то робота комуністичних банд [...] а другі приписувати це УНС (більшість). Навіть тоді, коли українське населення переконалося, що то найбільш правдоподібно вчинила УНС, то не у всьому визнало мудрість за таким «скоком», а особливо з приводу форми його виконання. Переважно огиду викликало вбивство жінок і дітей. Про інтелігенцію нема й мови — вона проти таких форм терору[271].

У одному зі звітів із перемиської округи ОУН цікаво оцінено ставлення людності до діянь УПА. Отож, населення:

боїться наслідків антипольських акцій (найбільше інтелігенція), які мають місце в Галичині, і з того приводу висувають проти нас такі аргументи: 1/ більшовики жорстоко за це помстяться, а тепер це роблять самі поляки. 2/ поляки, тікаючи з сіл, зміцнюють польськість у містах. 3/ наслідком цих дій є компрометація на міжнародній арені[272].

Дуже дивною є виразна неприязнь, щоб не сказати ненависть супроти власної інтелігенції, яку іноді можна простежити у звітах ОУН. В одному з них навіть міститься таке твердження: «Наша інтелігенція — то переважно раби у штивних комірцях»[273]. Гнів автора звіту викликало небажання львівських лікарів вступати до лав УПА. В іншому повідомленні про становище зі Львова, датованому квітнем 1944 року, читаємо:

Антипольські акції низи оцінюють позитивно, включно з такими недоліками, як вбивство жінок і дітей, інтелігенція з цими акціями не згодна, не стільки з гуманітарних причин, а радше зі страху перед відповідальністю[274].

Проте образ української інтелігенції зовсім по-іншому виглядає в польських матеріалах. За повідомленнями польського підпілля один із видатних українських адвокатів начебто сказав:

Я щиро засмучений з приводу вбивств, і не через співчуття до поляків, але тому, що усвідомлюю катастрофічні наслідки, які вони матимуть, зокрема, після повернення цих земель до складу Польської Держави[275].

В іншому польському звіті читаємо:

Українська інтелігенція заявляє полякам про осуд убивств, проте поміж собою схвально відгукується про цю акцію. (Підслухана розмова між інж. Меруновичем, інж. Рабелем і незнаним на прізвище українським священиком у бюро станіславського магістрату)[276].

Так само як на Волині, так і в Східній Галичині після початку масованої антипольської акції траплялися часті випадки допомоги полякам українцями. Ромуальд Недзелко подає число 488 українців, які врятували в Східній Галичині 628 поляків[277]. Серед осіб, котрі надали допомогу, є і греко-католицькі священики. В Балигороді, де 6 серпня 1944 року було розстріляно сорок двох поляків, група чоловіків, присутніх на недільній месі, уникнула смерті тільки тому, що випадково присутній у тих місцях греко-католицький священик Оленко заслонив власним тілом вхід до храму, не дозволяючи воякам УПА переступити його поріг (за іншою версією він урятував тільки місцевого римо-католицького священика). Також, у березні 1944 року в повіті Бібрка священик Березюк із групою українців-мирян успішно домовився про звільнення захоплених підрозділом УПА у Раковці