Читати книгу - "Проклята краса"

мабуть, і взагалі б не взяв, якби не чималий кулак бороданя, що промайнув погрозливо перед самим лицем.

— Щоб довіз оцю жінку до самого Бистрого, — з погрозою в голосі схилився той до нього, — й тільки спробуй викинути щось таке дорогою, я тебе де завгодно знайду і ти ще пожалкуєш, що на світ з’явився…

Скосивши погляд на Ганнусю, чоловічок п’яно гикнув.

— Та хіба я що…

— Дивись. — Бородань допоміг Ганнусі влаштуватись на санях, вкутав хутряним відрізком і промовив трішки невпевнено. — Ну, бувай, Солодова, і нехай на тебе чекає удача.

Чоловічок покривив червонощоку пику.

— Та яка в засудженої там удача.

Бородань кинув на нього погрозливий погляд.

— Ти щось сказав?

Візниця налякано захитав головою.

— Ні, ні, нічого.

— Гляди, розумнику. Ну, рушайте!

— Дякую вам за все, — крикнула Ганнуся, й дід молодецьки засвистів, цвьохнув батогом, і пара темних коней весело знялася з місця та понесла сани з великої площі в безкрайній засніжений простір, туди, де на Ганнусю чекала невідомість. Що чекає там на неї, як народить вона, як влаштується, нарешті, в тому невідомому Бистрому?

— Слухай, молодухо, — обірвав її думки дід, який покачувався попереду. — А ти чого сюди загриміла? Така ще молоденька. Вкрала що? Чи вбила кого?

Ганнуся невдоволено поглянула на сутулу спину.

— Сковорідкою вдарила працівника НКВС.

Дід аж присвиснув.

— Та ти що! А за що?

— Руки розпускав надто.

Дід похитав головою.

— Ну й бідова ти дівка.

— Була колись бідова, — пробурмотіла Ганнуся сама собі. І задрімала, зігрівшись чи не вперше за всю дорогу. Сонливість знову опановувала нею, мабуть, через вагітність. А коли прокинулась, не відразу зрозуміла, де знаходиться. Дід попереду був на диво тихим, а ліс, що до цього наступав темною стіною з лівого боку, тепер майже насувався на сани. Коні уповільнили крок і, здавалось, мали намір забігти до лісу, розтанути в ньому, зникнути в непрохідній гущавині. І Ганнуся, невідомо чому, злякалась. Злякалась цього лісу, його темряви.

— Діду! Діду! — загукала вона, але у відповідь з подивом та жахом почула його смачне хропіння. — Гей, діду, ти що, заснув?

У відповідь дід захропів ще смачніше, гучніше.

Ганнуся озирнулась. Прямо перед нею стояв ліс, а позаду білів сніг. Все незнайоме, чуже. Вона навіть уяви не мала, де воно, те Бистре… Раптом коні тривожно заіржали, піднявши голови, а десь у глибині лісу, примушуючи кров застигати у жилах, протяжно та тоскно, пролунало виття.

Вовки!

Ганнуся застигла на місці, вчепившись занімілими пальцями в хутряну накидку. Дід продовжував спокійно хропіти, зігнувшись попереду… Знову завили вовки, але тепер вже ближче… Ганнуся похолола. А що, якщо вони зараз вискочать з цієї темної глибини, вискочать, аби напасти…

Страх примусив Ганнусю діяти швидко. Відкинувши укривало, вона кинулась до діда, що вже почав потроху завалюватись на бік, рішуче вихопила в нього шкіряні ремені та батіг. Не даючи собі отямитись, вона легенько цьвохнула лискучі конячі спини батогом. Коні заіржали, але слухняно звернули в бік засніженої рівнини, в протилежний бік від темного лісу, звідки все ближче лунало протяжливе виття. Кинувши туди швидкий, наляканий погляд, Ганнуся помітила зеленуваті вогники й припустила коней ще сильніше. Вона не думала про те, куди вони їх занесуть, головне — подалі від цього жахливого місця з його вовчими завиваннями. Коні мчали, вітер обпікав її лице вогняним холодом, але вона майже не помічала того.

Через деякий час у неї під руками заворушився дід, обірвавши своє молодече хропіння. Він трішки посидів мовчки, певне, приходячи до тями зі сну, а потім почувся його крик.

— Ти що, скажена бабо, виробляєш?

Ганнуся роздратовано вдарила його батогом.

— Рятую вашу нікчемну шкуру.

— Но-но, ти мені рук не надто розпускай. — Він випростався. — І від кого ж це ти мене рятуєш?

— Від вовків.

— Що таке? — Дід аж підскочив. — Невже заснув трохи? Ну, зі мною то буває, я людина вже літня…

— П’яна до нестями ви людина, а не літня, — заперечила Ганнуся, кидаючи йому батога та ремені. Всівшись на місце, вона озирнулась і ледь не застогнала. Вдалині, біля темної полоси лісу, виднілись три чи чотири сірі постаті та чулось вже далеке виття.

— Хай йому трясця, знову дорогу загубив, — бубнів попереду дід, пошмаркуючи. — Ага, ось тут звернемо праворуч і за якихось сорок хвилин, ну, може, за годину, будемо в Бистрому. Чула, молодухо?

Ганнуся поглибше закуталась у запону.

— Чула, — втомленим голосом відповіла вона, а потім додала: — Ви, діду, більше не посинайте, а то не подивлюся, що немає в мене сковорідки, знайду чим вас обходити. Мені не вперше!

Сутула спина попереду здригнулась.

— От скажена баба! — плюнув він і замовк, похитуючись з боку на бік та спрямовуючи коней вперед.

Ганнуся на мить заплющила очі. Близькість смерті, та ще такої страшної, відібрала в неї останні сили. Знову захотілось спати, але вона знала, що спати не можна. З таким візником засни, то він знову як не до вовків завезе, то до прірви. Тому вона не спала і здригнулась, коли дід крикнув:

— Он воно, твоє Бистре!

Ганнуся поглянула туди, де за безмежною смугою снігу виднілись дерев’яні будинки, що диміли до неба коминами, глибоко зітхнула. Що чекає на неї там? Що за люди там живуть?

Селище Бистре зустріло Ганнусю дзвінким гавканням дворових собак за високими, глухими парканами та тихими, безлюдними вулицями. Вона злізла з саней, стягнувши за собою валізку, розгублено глянула на тиху вулицю.

За спиною хрипко засміявся дід.

— Ну, бувай, молодухо. Хоча я дуже сумніваюсь, що хтось візьме тебе до себе на поселення.

Ганнуся озирнулась.

— Що ви таке кажете?

Дід прижмурив хитруваті очі.

— А те й кажу, що люди тут такі, не полюбляють, знаєш, усяких там засланців і злочинців. Так що, тобі ще дуже й дуже поталанить, коли якийсь дідок пустить тебе хоча б до сараю чи хлівця. — Він зареготів, показавши беззубий та щербатий рот, і замахнувшись батогом, швидко поїхав геть із селища, зоставивши розгублену Ганнусю саму посеред чужого, загубленого в лісах села.

Ганнуся постояла ще, а потім пішла до першого з її боку двору. Повагавшись, вона постукала в добротні, вифарбовані зеленим ворота. І відсахнулась, коли з того боку грізно та гучно загавкав собака. Пройшло декілька виснажливих хвилин, потім за воротами заскрипів сніг під чиїмись важкими кроками. Коли ворота відчинились, Ганнуся побачила перед собою невисокого чоловіка середніх років з неголеним, утомленим лицем. Він поглянув на Ганнусю важким поглядом непривітних темних очей і запитав похмурим, низьким голосом:

— Ну, й чого треба?

Ганнуся сковтнула, а потім прошепотіла: