Читати книгу - "Скрут"

її не вчили читати. Що її дитячі сльози ніколи не капали на розгорнуту абетку…

Вона ще щось казала; Ігар буквально тяг її за собою, бажаючи мерщій проминути селище, вийти в чисте поле. Триклята безтурботність. І десь там, посеред шляхів, напевне валандається той білявець, що був із мідною сережкою, а зробився й зовсім безвухим… Якому не жити, не повертатися до старої княгині без Ігара на довгій мотузці…

У Тіар виявилася одна гарна риса — вона не була злопам’ятною і швидко забула про Ігарову неуважність до неї.

Вони влаштувалися на нічліг у стіжку сіна; Тіар дістала з кошика куплені напередодні харчі та смачно повечеряла, однак не запропонувала Ігарові й крихти. Він змовчав; у вечірній тиші йому ввижався віддалений цокіт підків.

— Довго ще? — запитала Тіар, потягуючись. — Доберемося за три дні, га, проводирю?

Вона посміхалася; дивлячись на її розслаблену, цілком милу посмішку, Ігар раптом спітнів.

«Вона середнього зросту. У неї темне з мідним полиском волосся й карі з прозеленню очі. Швидше за все, вона змінила ім’я… Вона вміє читати й писати, у неї, можливо, витончені манери, але походить із простолюду. Вона розумна…»

Вона вміє читати й писати.

— Ти що, знову?!

Жінка відсунулася. У її очах Ігар прочитав справжній страх:

— Ти… Ти чого так дивишся?!

— Ти не Тіар, — сказав він хрипко. І злякано озирнувся — на зірку, що проступала на вечірньому небі, Хота. Дуже низьку зірку.

— Ти не Тіар, — губи його чомусь розповзлися в посмішці. — Не Тіар…

Він засміявся. Сухим тріскучим сміхом; оце так-так… У неї не буде будинку з ґанком, але й жити вона буде теж… разом зі шрамом під лівим соском. Дурепо, ти ж не розумієш, чого щойно уникла…

Вона підхопилася. Залишила кошик та кинулася навтьоки; якийсь час він дивився, як миготить у сутінках, віддаляючись, її тісна сукенка, потім узяв і наздогнав — кількома стрибками.

Вона впала в коротку, скошену траву. Кілька кроків проповзла рачки, постогнуючи від жаху, невиразно бурмочучи:

— Ти… пожалій мене. Я… пожалій. Не вбивай… Що хочеш роби, тільки не вбивай… ти… я здогадалася… ти з тих, що жінок крадуть… не треба мені спадщини… куди ти мене віз… збрехала я… Мене Вімою звуть, Віма я… не Тіар…

І вона щосили рвонула на грудях сукню:

— На, бери мене… Бери, як хочеш… не писну… Тільки не вбивай, добре?

Кілька хвилин Ігар безтямно дивився не неї — а потім згадав. Кілька років тому в тім-таки Підчерев’ї моторошно стратили чоловіка, який начебто викрадав і вбивав жінок, як правило, повій; незабаром прийшла звістка, що інший такий само, ще лютіший, порядкує в Прибережжі та полишає за собою ледь не гори знівечених жіночих трупів…

Він криво посміхнувся. «Розшукується для справедливого покарання втікач, послушник Ігар, ґвалтівник і мучитель, який розчленовує повій…»

Жінка заскімлила. Очі в неї здавалися білими від страху:

— Не вбивай… Ні…

— Брехуха.

— Про… не вбивай… пощади…

Він підняв очі до неба. Святий Птаху…

— Живи, — сказав він, посміхаючись недобре, криво. — Живи… повіє.

Зірка Хота хилилася до обрію. Можливо, вона була розчарована.

* * *

Ілаза прокинулась і довго не могла зрозуміти, де вона. На лихо, гілля в неї над головою розступалось якраз настільки, щоб можна було розгледіти зірку Хота, яка сходила; тепер зовсім ясно було, де саме вона зникне за обрієм. Там, куди втікає струмок; там, де з’єднуються зелені стіни яру…

Ілаза разом пригадала все. Підібгала коліна до підборіддя; посиділа, дослухуючись до неприродної, позбавленої навіть цикад тиші. Тиша… Безгоміння. І темні крони в неї над головою порожні. Його нема.

Ще не вірячи, вона підвелася. Подивилася на зірку Хота; перевела погляд на її невиразне відображення в струмку. Глянула туди, де на небі, яке вже світлішало, мав незабаром з’явитися місяць. І залити своїм світлом ліс, і струмок, і…

…Скорчене страшне тіло де-небудь серед стовбурів. Серед потужних розчепірених коренів; видіння було таким виразним і барвистим, що Ілаза замружилася.

Вона ще не вірила. Ввійшла в струмок по кісточки; обернулася до чорного громаддя лісу:

— Агов… Є тут хто-небудь?

Натужно рипнуло дерево. Старий стовбур довго не простоїть — прийде осінь із вітрами, і…

— Еге-гей! Я тут! Співрозмовнику, відгукнися!

Тиша.

— Або я тебе вбила, — сказала Ілаза пошепки, так, щоб і самій не чути. — Або я таки…

Місяць виплив — у димку, в серпанковому ореолі; з заходу наповзали хмари, місяць підсвічував їхні пошарпані краї, Ілаза дивилася, тамуючи подих, і їй здавалося, що в обрисах нічних хмар вона бачить потворну павучу тінь.

— Еге-гей!!!

Від дзвінкого, пронизливого вигуку в неї самої заклало вуха. Вона взялася за голову, дивлячись на зірку Хота й щасливо, безглуздо посміхаючись:

— Мамо… Ненько… Матусю…

…І вже не віриться, що він був. Що чудовисько вбивало на її очах, що чудовисько підходило зовсім близько, торкалося до її власної шкіри… Коли вона повернеться до людей, то в першу чергу зажадає лазню й двоє великих дзеркал. І подивиться, чи не лишилося мітки на спині. І коли що — звелить припекти розжареним залізом…

Ні, справді?!

Вона засміялася. Упала обличчям у струмок і довго, з насолодою пила; волосся пливло за течією, мов чорні водорості. Сон. Мара. Сон…

— Де ти? — запитала вона, підводячи голову. — Де ти, опудало, га? Де ти, я хочу знати! Ну-бо, з’явися!

Відповісти не було кому.

Цілу ніч вона проблукала лісом, як божевільна чи русалка. Підіймала обличчя, гукала в темряву над головою — і докричалася до того, що втратила голос. Уперше за багато діб ніч була порожня; Ілаза наважилася навіть зазирнути у величезне, на півстовбура, порохняве дупло — але в дуплі жив сич. Вона розсміялася й пішла далі; їй здавалося, що ось-ось дерева розступляться і там виявиться величезний потворний труп. Тоді вона без остраху відріже… жмут волосся чи що там можна буде відрізати… і принесе матері як трофей…

Над ранок погустішав туман. Вона стояла з роззявленим ротом і дивилась, як сизі, щільні струмені, схожі на розпушені котячі хвости, заливають дно яру, клубочаться серед дерев, як прокидається вітер, силкуючись їх розворушити — й не може. Ілаза й сама вже стояла по пояс у тумані, і зубожіла, збуджена, змучена безсонням свідомість підсунула їй картину: вона молода… У білій сукні з довгим, неймовірно довгим шлейфом, що тягнеться по дну яру, огортає стовбури, застеляє собою всю землю.

Вона відшукає його труп пізніше. Коли зійде сонце; вона не піде звідси, поки…

— Тобі не холодно?

Ілаза ще була в своєму видінні. Вона