Читати книгу - "Чорнильна кров"

прошепотів він. — Це служниця Бридкої.

— Вона ще й моя донька, — відповів Вогнерукий.

Фарид недовірливо вп'явся очима у Бріану, втім вона не звертала на нього уваги. Вона прийшла заради батька.

— Десять років! — сказала вона докірливо. — Тебе не було десять років, і ти так просто повертаєшся? Всі казали, ти помер! Змієголов згноїв тебе у своїй в’язниці! Палії пригнали тебе до нього, бо ти не хотів розкрити їм усі свої таємниці!

— Я їх розкрив, — безгучно сказав Вогнерукий. — Майже всі.

«І вони завдяки їм підпалили інший світ, — подумки додав він. — Інший світ, який не мав дверей, крізь які я міг би повернутися».

— Ти наснився мені! — Бріанин голос став таким гучним, що її кінь схарапудився. — Мені наснилося, що панцерні прив'язують тебе до стовпа і спалюють! Я відчувала дим і чула, як ти намагався говорити з вогнем, але він тебе не слухався, і полум'я зжерло тебе. Майже щоночі я бачила цей сон! До сьогодні. Я боялася спати, впродовж десяти років, а тепер ти стоїш тут, живий-здоровий, немов нічого й не сталося! Де… ти… був?

Вогнерукий поглянув на Роксану — і побачив те саме запитання в її очах.

— Я не міг повернутися, — сказав він. — Я не міг. Я намагався. Повір мені.

Хибні слова. Нехай це була чистісінька правда, звучали вони мов брехня. Він знав. Слова ні на що не придатні. Часом вони чудово звучать, та щойно потрібні, підводять. Ніколи не підбереш правильні слова, ніколи, та де ж їх шукати? Серце німе, мов риба, яких би зусиль не докладав язик, щоб наділити його голосом.

Бріана відвернулася від нього і сховала обличчя в конячу холку, а солдат усе ще стояв біля криниці й удавав, ніби є повітрям.

«Я б наразі теж не проти стати повітрям», — подумав Вогнерукий.

— Це правда! Він не міг повернутися! — Фарид виступив уперед, немов мусив захищати Вогнерукого. — Не було виходу! Точнісінько так, як він каже! Він був у зовсім іншому світі, такому ж справжньому, як і цей. Є чимало, надзвичайно багато світів, усі вони різні, і їх описано у книжках!

Бріана повернулася до нього.

— Невже я виглядаю, як маленька дівчинка, яка вірить у казки? — презирливо запитала вона. — Раніше, коли він надовго зникав, що моя мати мала на ранок червоні очі від сліз, шпільмани розповідали мені про нього. Буцімто він розмовляє з феями, що він у Велетня, що він на дні морському шукає вогонь, який навіть вода не може погасити. Я не вірила байкам ще тоді, та вони подобались мені. Тепер уже не подобаються. Я не маленька. Допоможи піднятися в сідло! — звеліла вона солдатові.

Він мовчки скорився. Єган уп'явся очима в меча, що висів на паску.

— Залишайся поїсти! — сказала Роксана.

Та Бріана похитала головою і мовчки розвернула коня. Солдат підморгнув Єганові, який усе ще не зводив очей з меча. Потому вони поскакали геть, на конях, які здавалися завеликими для вузької кам'янистої стежки, що вела до Роксаниної садиби.

Роксана відвела Єгана до хати, а Вогнерукий залишився стояти перед курятником, поки обоє вершників не зникли між пагорбами.

Фаридів голос тремтів від обурення, коли він врешті-решт перервав мовчання.

— Ти ж не міг повернутися!

— Ні… Але ти маєш визнати, що твоя історія звучала не надто правдиво.

— Все одно! Було саме так!

Вогнерукий знизав плечима і дивився у той бік, де зникла його донька.

— Інколи я сам думаю, що мені усе це тільки наснилося, — пробурмотів він.

Позаду кудкудакала курка.

— Хай йому грець, де Проноза? — З прокльоном Вогнерукий відчинив двері курятника. Біла курка випурхнула повз нього назовні, інша лежала з закривавленим пір'ям на соломі. Біля неї сиділа куниця.

— Пронозо! — зашипів Вогнерукий. — Прокляття, чи я не казав тобі дати курям спокій?

Куниця дивилася на нього. З закривавленого писка звисало пір’я. Проноза випростався, підняв скуйовдженого хвоста і підійшов до Вогнерукого. Як кіт, він потерся об його ноги.

— Ти тільки поглянь! — прошепотів Вогнерукий. — Ей, Ґвіне.

Його смерть повернулась.

Нові господарі

З осміхом вмирає деспот, знаючи, що після його смерті свавілля лиш господаря змінить, та не матиме кінця і краю гніт.

Гайнріх Гайне. Цар Давид

Тлустий князь помер мало не наступного дня після того, як Меґі з Феноліо була в замку. Він помер на світанку, а три дні по тому до Омбри прискакали панцерні Меґі була з Мінервою на базарі коли вони в’їхали до міста. Після смерті свекра Віоланта наказала удвічі посилити охорону на брамі, втім панцерних було так багато, що вартові без опору впустили їх до міста. На чолі панцерних їхав Свистун, зі своїм срібним носом, схожим на дзьоба, таким начищеним, немов Свистун власноруч відполірував його з такої нагоди. Вузькі провулки луною відгукувалися на форкання коней, а коли вершники з'явилися між будинками, на ринковій площі враз запанувала тиша. Вигуки торговців, жіночі голоси — все замовкло, коли Свистун приборкав коня і невдоволено подивився у натовп.

— Дайте дорогу! — вигукнув він. Його голос пролунав напрочуд здавлено, проте яким іще він міг бути у чоловіка, який не мав носа? — Дорогу посланцям Змієголова! Ми тут, щоб віддати останню шану вашому померлому князю і проголосити спадкоємцем його онука.

Мовчання втримувалося, аж залунав голос:

— Четвер — базарний день в Омбрі, так завжди було, та якщо поважні пани спішаться, то зможуть пройти куди треба!

Свистун шукав поглядом сміливця поміж облич, які дивились на нього, проте юрба сховала чоловіка. А на ринковій площі здійнявся схвальний гул.

— Ага, он як! — гаркнув Свистун у гомін. — Гадаєте, ми проскакали через кляту хащу заради того, щоб отут позлазити з коней і проштовхуватися крізь натовп смердючих селян? Не встиг кіт здохнути, а миші вже танцюють на столі. Та я маю для вас новини. У вашому злиденному місті знову з'явився кіт, і пазури він має гостріші, аніж попередній!

Він мовчки повернувся у сідлі, підвів догори руку в чорній рукавиці і дав вершникам знак. Потому погнав свого коня у натовп.

Понура тиша, яка було запала над базаром, розлізлася, як сукно, і між будинків здійнявся галас. Вершники оточували будинки, панцеровані, як залізні ящірки, з низько опущеними забралами, з-під яких виднілися лише вуста й очі. Бряжчали шпори, у захисних щитках і нагрудних панцирах відображалися нажахані обличчя. Мінерва забрала дітей з дороги. Деспіна зашпорталась, і Меґі хотіла допомогти їй, утім, перечепившись через кілька головок капусти, впала. Чоловік підвів її на ноги, щоб Свистун не збив дівчину конем. Меґі чула, як над