Читати книгу - "Чорнильне серце"

рухалися так стрімко, ніби їх хтось смикав за невидимі мотузки, і м’ячики то вигулькували в нього з-за спини, немовби нізвідки, то відскакували від його лоба, від підборіддя — такі легенькі, невагомі, не м’ячики, а невеличкі танцівники… Усе взагалі здавалося б таким легким, наче не мало жодної ваги, — просто приємна гра… Здавалося б, якби не обличчя Вогнерукого. Серед цієї круговерті м’ячиків воно лишалося поважним, так ніби не мало нічого спільного з цим танком рук, з їхньою спритністю й безтурботною легкістю. «Цікаво, — подумала Меґі, — чи болять іще в нього пальці?» Вони були все ще червоні, та, може, то на них просто падали відблиски вогню.

Нарешті Вогнерукий уклонився й повкидав свої м’ячики до заплічника. Глядачі помалу розійшлися, зосталися лише Мо та Меґі. Фарид сів просто на бруківку й почав лічити зібрані гроші. Він був такий щасливий, ніби нічого іншого зроду не робив.

— Отже, ти й досі тут, — сказав Мо.

— А чом би й ні? — Вогнерукий збирав свої речі: дві пляшки, якими користувався ще на газоні в Елінор, погаслі смолоскипи, плювальницю, з якої все, що в ній було, недбало вихлюпнув на бруківку… Він придбав собі нову сумку — колишня лишилася, мабуть, у Каприкорновому селі.

Меґі підійшла до заплічника, але Ґвіна в ньому не було.

— Я сподівався, що ти вже давно пішов звідси — в таке місце, де Баста тебе не знайде.

Вогнерукий знизав плечима:

— Спершу мені треба заробити трохи грошей. А крім того, мені до вподоби тутешня погода, й людей сходиться більше. Та й щедрі вони. Чи не так, Фариде? Яка там у нас сьогодні виручка?

Коли Вогнерукий обернувся до нього, хлопчина здригнувся. Чаша з грішми стояла збоку, а Фарид саме збирався взяти до рота запаленого сірника. Він квапно погасив його пальцями. Вогнерукий ледве стримав усмішку.

— Хоче неодмінно навчитися грати з вогнем. Я показав йому, як робити невеликі тренувальні смолоскипи, але ж він поспішає. Тож із губів у нього й не сходять пухирі від опіків.

Меґі крадькома поглядала на Фарида. Той ховав до сумки речі Вогнерукого і вдавав, ніби не зважає на дівчинку. Проте Меґі не мала сумніву, що він ловить кожне слово з їхньої розмови. Двічі вона перехоплювала його погляд — погляд його темних очей, і за другим разом Фарид так різко відвернувся, що мало не випустив одну з пляшок Вогнерукого.

— Гей, слухай, ти там обережніше! — невдоволено кинув Вогнерукий.

— Сподіваюся, ти лишився тут не з іншої причини? — запитав Мо.

— Що ти маєш на увазі? — перепитав Вогнерукий, уникаючи погляду Мо. — A-а, он ти про що! Гадаєш, я можу повернутися туди через книжку? Ти про мене надто високої думки. Я боягуз.

— Дурниці! — роздратовано кинув Мо. — Елінор сьогодні їде додому.

— Їй добре. — Вогнерукий байдуже подивився в очі Мо. — А ти? Хіба ти не їдеш із нею?

Мо обвів поглядом довколишні будинки й похитав головою:

— Я ще хочу декого навідати.

— Тут? Кого? — Вогнерукий накинув на себе строкату, розмальовану лапатими квітками теніску, яка зовсім не пасувала до його порубцьованого виду.

— Є тут чоловік… У нього може бути ще один примірник. Ти ж бо знаєш…

На обличчі Вогнерукого не здригнулася жодна рисочка, але його виказали пальці, що саме застібали сорочку. Вони просто перестали його слухатись.

— Не може бути! — хрипко промовив він. — Каприкорн не міг проґавити жодного примірника, годі й сумніватися!

— Хто знає, — стенув плечима Мо. — І все ж я хочу спробувати. Той чоловік, про якого я кажу, книжками не торгує — ні новими, ні давніми. Каприкорн, мабуть, навіть не здогадується, що він є.

Вогнерукий роззирнувся. В одному з сусідніх будинків хтось саме зачиняв віконниці, а на протилежному боці майдану, перед рестораном, поміж столиками гралася зграйка дітлахів, поки кельнер прогнав їх. Пахло гарячою їжею і вогненними забавами Вогнерукого, і серед будинків не видно було жодного чоловіка в чорному, якщо не брати до уваги кельнера, який знуджено поправляв стільці.

— І хто ж цей таємничий незнайомець? — поцікавився Вогнерукий, перейшовши майже на шепіт.

— Чоловік, який написав «Чорнильне серце». Мешкає неподалік звідси.

До них неквапно підійшов Фарид, тримаючи в руці срібну чашу з грішми.

— Ґвін і досі не повернувся, — мовив він до Вогнерукого. — А в нас уже немає чим його приманити. Може, купити кілька яєць?

— Не треба, знайде собі сам. — Вогнерукий помацав пальцями рубці на обличчі. — Сховай гроші, які ми назбирали, до шкіряного гаманця — ти знаєш, він у моєму заплічнику, — сказав він Фаридові.

У голосі Вогнерукого вчувалося нетерпіння. Якби таким тоном з Меґі розмовляв Мо, вона вже давно відповіла б йому докірливим поглядом. Але Фарида це, схоже, не ображало. Він притьма кинувся виконувати наказ Вогнерукого.

— Я й справді вже думав собі: все минулося, шляху назад немає й не буде…

Вогнерукий змовк і звів очі на нічне небо. Його саме перетинав літак, блимаючи різнобарвними вогнями. Фарид і собі подивився вгору. Він уже сховав гроші і в очікуванні застиг біля заплічника. Щось пухнасте прошмигнуло через майдан, учепилося кігтями в його холошу й видерлося йому на плече. Фарид усміхнувся, сягнув рукою до кишені й простяг Ґвінові окрайчик хліба.

— А що, коли й справді лишилася ще одна книжка? — Вогнерукий відкинув долонею з чола пасмо довгого чуба. — Чи ти даси мені тоді ще один шанс? Чи ще раз спробуєш зачитати мене назад у книжку? Один-однісінький раз! — Він говорив з такою тугою в голосі, що Меґі стало його шкода.

Але на обличчі в Мо він побачив відмову.

— Ти не зможеш повернутися назад, принаймні в ту книжку! — сказав Мо. — Я знаю, ти й чути цього не бажаєш, але це так. Змирися нарешті з цим. Може, колись я тобі й допоможу. Є в мене одна ідея, досить божевільна, але… — Він не доказав, лише похитав головою й наступив на порожню коробку з-під сірників, що лежала на бруківці.

Меґі вражено подивилася на батька. Про яку ідею каже Мо? Він її справді має чи просто хоче заспокоїти Вогнерукого? Якщо друге, то своєї мети він не досяг. Вогнерукий позирав на нього так само неприязно.

— Я поїду з тобою, — нарешті промовив Вогнерукий. Він знов провів пальцями по рубцях у себе на обличчі, і на них лишилося трохи сажі. — Поїду, якщо ти збираєшся до того чоловіка. А там побачимо…

Позаду них розлігся гучний сміх. Вогнерукий озирнувся. Ґвін намагався видертися Фаридові на голову, а той сміявся так, ніби нема нічого