Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

Іван додому з мішками за плечима і, щоб не забути, повторює дорогою:

— З мішка по мірці, з мішка по мірці…

Проходить Іван біля женців. Женці жнуть, потом обливаються. Іван став, привітався, далі й каже:

— З мішка по мірці.

– І який дідько тебе сюди приніс? Бодай тобі добра не було! — сварились женці на Івана. — Треба так казати: «Щоб ви носили й не переносили!»

— Добре! — погодився Іван і пішов далі.

Пройшов трохи, бачить — покійника несуть. Став Іван і каже:

— Щоб ви носили й не переносили.

Розізлилися люди на Івана, ледве не побили його.

— Не так, Іване, треба казати. Хто тебе такого навчив?

— Женці навчили!

— Треба так казати: «Бодай такого не бачити й не чути!»

— Добре! — погодився Іван. — Тепер тільки так буду казати.

Іде далі. Зустрічає весілля. Всі пританцьовують. Попереду іде молода з молодим, обоє гарні, веселі. Музики грають, парубки пляшками розмахують.

Зупинили весільні Івана, частують хто випивкою, хто закускою. Та Іван відмовився випити за здоров'я молодих і каже:

— Бодай такого не бачити й не чути!

Почали дружби ганьбити Івана.

— Як ти таке можеш казати? — питають.

— То мені так порадили!

— Погано порадили!

— А як я маю казати?

— Кажи так: «Обніматися б тобі з нею, цілуватися».

— Добре, — каже Іван, — буду так казати.

Іде Іван далі. Серед села зустрічає чоловіка, який жене свиню. А свиня велика, в тванюці вивалялася, рохкає ліниво.

Поздоровкався Іван з чоловіком і каже:

— Обніматися б тобі з нею, цілуватися.

Чоловік подумав, що Іван над ним глузує, взяв палицю й хряснув Івана, що було сили.

— За віщо ви мене б'єте? Я ж вам кажу добрі слова.

— Ти, дурню, а хіба то добрі слова? Хіба то добре побажання, щоб чоловік із свинею обнімався і цілувався?

— Мене так люди навчили!

— А хіба є такі дурні на білому світі? — не повірив чоловік. — Ти краще ось що кажи: «Щоб ти наївся по шию, а замастився по лікті».

— Дякую за науку! Так і буду казати! — мовив Іван й пішов собі далі.

Вже недалеко від дому бачить — сусід везе з двора великий віз гною.

Подумав Іван, що не годиться не вітатися з добрим сусідом. Привітався, а далі й каже:

— Щоб ти наївся по шию, а замастився по лікті!

Сусід щось сердито буркнув та ще й батогом пригрозив. Іван так і не зрозумів, чому сусід на нього розізлився.

Розповів Іван удома про всі свої пригоди жінці. Вона посміялася з Івана й каже:

— Говорила я тобі, слухай тільки мене, а не чужих людей. Та дарма. Всі тобі дурне радять, а я тобі добра хочу.

З того часу Іван і почав слухати тільки свою жінку. І більше з ним лихих пригод не траплялося.

Про Івана-дурника

Як був собі дід та баба, у їх був син Іван, та такий дурний, що нічого не вмів робити. От йому і зробили повозочку, щоб він з нею возився та не докучав старій своїй матері. От він її звезе на гору, а там сяде та й з'їде. Іде троє бурлаків і питають:

— Що се у тебе за возок, що сам, без коней, їздить?

— Се мені один пан подарував.

— Продай лишень його нам, бо нам треба його: ми ідем у велику дорогу, а у нас нема коней, усе треба наймати.

— Ну добре, купіть.

— А що ж тобі за нього?

— Та що? Сто карбованців.

— Ну так, то й так.

Купили вони той возок, а дурень і каже:

— Не сідайте ж на нього, аж поки не ввійдете в ліс, а там сядете та й поїдете безпечно.

От вони ввійшли в ліс, сіли на той візок, поганяють його, ні, не їде та й не їде.

— Ну що тепер будем робить? Пропали наші гроші; ходімо до Івана, нехай оддасть наші гроші назад, та й його вб'ємо.

От ідуть шляхом, дивляться — сидить Іван. Вони до нього:

— Давай гроші, бо будем тебе бить.

— Хоч закусимо ж перед смертю.

— Ну добре, де ж та закуска?

— Постривайте, зараз.

Вийняв паличку, кинув у кущ і каже до них:

– Ідіть сміло, там чого душі забажається, те й буде!

А він уже давно заготовив тую закуску, бо знав, що вернуться, то лихо йому буде. Пішли вони туди, аж там усього вдоволь. От вони його й питають:

— Де ти взяв цюю паличку, що як кинеш, то так ласощі і вродяться?

— Е! Де взяв — найшов!

— Продай нам її.

— Ні, не продам, бо мені самому треба.

— Та продай, будь ласка.

— Ну добре, як дасте дві сотні, так ваша буде.

Вони дали йому, не сказавши ні слова. Такі веселі, що нічого їм тепер журиться за харч. От їдуть та їдуть. Захотілося їм їсти. Кинули паличку, пішли — нема нічого. От вони і кажуть:

— Отепер же ходімо та вб'ємо Івана: не одуре тепер нас.

От і пішли, а він уже і чекає на них, бо зна, що прийдуть, та каже жінці:

— Візьми, Хівре, той пузир, що діти граються, та набери повен квасу з буряків, та й прив'яжи до бока.

Вона так і зробила. Він дивиться у вікно, аж ідуть. Ввійшли в хату та й кажуть:

— Прощайся, Іване, з жінкою, бо зараз тебе вб'ємо.

— Ні, коли мені вмирать, так я і її зараз уб'ю.

Узяв ніж — та так у бік і штрикнув, а кров так і побігла. А ті:

— Що се ти, Іване, наробив, у тебе ж дітки маленькі.

— Та я, як захочу, то вона і оживе.

Взяв паличку та й каже:

— Пушка-живушка! Кинься, Марушка!

Вона і встала.

— Оце добре Іван видумав; нам самим такої пушки треба, бо в нас такі жінки, що підчас так розсердять, що як не ударить, то очі видеруть. Продай нам її.

— Купіть.

От вони купили і пішли собі додому. Уходять в хату.

— Здорові, жіночки!

— Здорові.

— А є що обідать?

— Оце! Заради вас у страсну п'ятницю варили б. Ми й самі ще нічого не їли.

— Так ви ще будете спориться? — Взяли та й побили жінок, а далі кажуть: — Оживете, ще рано іти вам у пекло. — Узяли тую паличку і приговорюють: — Пушка-живушка! Кинься, Марушка!

А жінки лежать і не двинуться. Вони тоді і кажуть:

— О, тепер ходім та утопим Івана.

От пішли, положили його в мішок, зав'язали, а самі пішли шукать каменя, щоб прив'язать та й пустить на дно. А