Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

звичайним дітьми. Місцева газета надрукувала їхні біографії.

Вдова Дуглас поклала гроші Гека в банк під шість відсотків річних, а суддя Тетчер на прохання тітоньки Поллі зробив це саме для Тома. Тепер кожен із хлопчиків мав величезний дохід: по долару щодня, а в неділю пів долара — стільки, скільки отримував священик, точніше, скільки йому обіцяли, бо насправді зібрати таку суму із прихожан йому ніколи не вдавалось. У ті старі добрі часи стіл і квартира для хлопчика коштували лише долар із четвертиною за тиждень, включно з витратами на навчання, одяг, прання тощо.

Суддя Тетчер тепер відчував до Тома глибоку повагу. Він говорив, що звичайний хлопчик не вивів би його дочку із печери. Коли Беккі розказала батьку по секрету, що в школі Том витримав заради неї шмагання, суддя дуже розчулився; а коли дівчинка почала заступатися за Тома і виправдовувати брехню, яку Том вигадав заради того, щоб різки отримав він, а не Беккі, суддя у благородному пориві сказав, що це була великодушна, благородна, свята брехня, гідна того, щоб крокувати поряд поруч із прославленою правдою Джорджа Вашингтона про сокиру![10]

Беккі подумала, що ніколи ще її тато не був таким поважним і переконливим, як того дня, коли, крокуючи по кімнаті, він тупнув ногою і промовив ці чудові слова. Дівчинка негайно побігла до Тома і все йому розказала.

Суддя Тетчер сподівався колись побачити Тома великим законодавцем чи знаменитим полководцем. Він говорив, що докладе всіх зусиль, аби Том потрапив до Національної військової академії, а потім вивчав юриспруденцію в найкращому навчальному закладі країни і так підготувався до одної чи іншої професії, а може, до обох відразу.

Багатство, що дісталось Геку Фінну, і опіка вдови Дуглас ввели його в світське товариство, вірніше, затягли, заштовхали його туди, і хлопчик нестерпно страждав. Слуги вдови вмивали його, зачісували і чистили одяг, вкладали спати на огидно чисті простирадла, без жодної плямки, яку він міг би притиснути до грудей, як старого друга. Їсти треба було з тарілки, користуватися ножем і виделкою, витиратися серветкою, пити з чашки; треба було вчитися із книжок, ходити до церкви; доводилось розмовляти так ввічливо, що хлопчик утратив будь-який смак до розмов. Куди б він не повернувся — всюди ґрати та кайдани цивілізації позбавляли його свободи і сковували по руках і ногах.

Три тижні він мужньо витримував усі ці муки, а потім одного чудового дня втік. Місіс Дуглас дуже стривожилась і дві доби розшукувала його. Гека шукали всюди, навіть закидали сітку в річку, сподіваючись витягти його мертве тіло. Вранці третього дня Том Сойєер здогадався зазирнути в порожні бочки за старою бійнею і в одній з них знайшов втікача. Гек тут ночував; він уже встиг поцупити якийсь харч і поснідати, а тепер лежав розвалившись і курив люльку. Він був немитий, нерозчесаний і вбраний у те саме лахміття, що надавало йому мальовничого вигляду в старі добрі часи, коли він був вільний та щасливий. Том витягнув друга із бочки, розказав, якого він усім наробив клопоту, й почав вимагати, щоб той повернувся додому. Обличчя Гека зі спокійного і задоволеного одразу стало похмурим. Він сказав:

— Навіть не проси, Томе. Я вже пробував, але не виходить, нічого не виходить. Все це мені ні до чого, та й не звик я. Вдова добра, вона мене не кривдить, але порядки її не для мене. Треба вставати кожного ранку в один і той же час, треба вмиватися, хочеш ти цього чи ні; потім тобі дряпають голову гребенем; в дровітні спати не дозволяють. А цей проклятий одяг! Він мене просто душить, Томе. Повітря крізь нього нібито зовсім не проходить; і такий він, чорти б його забрали, чистий, що ні тобі лягти, ні сісти, ні по землі повалятися. А потім іди до церкви, сиди там, розвісивши вуха, — а я ці проповіді терпіти не можу! І навіть мух не можна в церкві ловити, навіть тютюн жувати! А черевики треба носити цілу неділю, не знімаючи! Вдова і обідає за дзвінком, і спати лягає за дзвінком, і встає за дзвінком — ну хіба людина може це витримати!

— Але ж усі люди так живуть, Геку!

— Ой, Томе, що мені до людей? Я — не всі, мені цього не витримати. Ну, наче мотузкою мене зв’язали. І їжа надто легко дістається — не цікаво вже й пузо напихати. Рибалити — запитуй дозволу, купатися — запитуй дозволу. Здається, скоро й дихати не можна буде, не спитавши дозволу. Говорити треба культурно, так що краще вже зовсім мовчати. Я й так вже бігав щодня на горище — вилаятись гарненько, щоб відвести душу, а то б уже помер, їй-богу! Курити вдова не дозволяє, кричати не дозволяє, позіхати теж, ні тобі потягнутися, ні почухатись, особливо при гостях… — Гек помовчав, а тоді з болем вигукнув: — І вона весь час молиться, Томе! Уявляєш, молиться від ранку до ночі! Я ще таких жінок не бачив!.. Довелося втікати, Томе, що ж тут поробиш. Та ще й скоро школа відкриється, мені ще й туди довелося б ходити, — ну, я й не витримав. Знаєш, Томе, нічого хорошого в цьому багатстві немає. Зовсім це не весело. А ось цей одяг якраз по мені, і бочка теж по мені, тепер я з ними нізащо не розстанусь. Знаєш, Томе, я б не вляпався в цю халепу, якби не гроші. Так що забирай мою частку собі, а мені видавай центів по десять, тільки не часто. Бо я не люблю, коли мені гроші дарма достаються. А ще ти якось умов удову, щоб вона дала мені спокій.

— Ти ж знаєш, Геку, що грошей твоїх я не візьму. Це було б нечесно. А ти спробуй потерпіти ще трошки, може, тобі це життя сподобається.

— Сподобається? Чи сподобається мені сидіти на розжареній плиті, якщо я посиджу на ній довше?… Ні, Томе, не хочу я більше цього багатства, не хочу більше жити в цих проклятих задушливих будинках. Мені подобається в лісі, на річці, й тут, у бочці, — тут я і лишуся. І це ж треба, щоб якраз тоді, коли в нас є рушниці, й печера, й ми взагалі вже зібралися в розбійники, раптом підвернулися ці дурні гроші й усе зіпсували!

Том скористався зручною нагодою.

— Слухай, Геку, хоча я й розбагатів, але все одно піду в розбійники.

— Що, справді? Це ти правду кажеш, Томе?

— Це така сама