Читати книгу - "Грішниця"

гірше й не краще. Лікарі гарантувати одужання не беруться, кажуть, що вік, а батько все додому проситься, аби сад побачити свій у квіту. Як мала дитина, сад та сад, не переконати.

Марія Степанівна посміхнулась, впізнаючи свого сусіда.

– Сад той, донечко, для нього – що сім’я, дитина й друг. Ніби сам він той сад, бо весь, до останнього дерева, своїми руками саджав, підгодовував, поливав, щепив, сіяв, словом, жив ним. А як яблуньки його навесні зацвітають, краса неземна. От і сумує старий.

– Та я й сама вже зрозуміла, що треба, треба його забирати з лікарні сюди. Тут – дім, тут проживе довше, і як… якщо…

Старенька закивала головою:

– Якщо помиратиме, то легше.

– З понеділка й привезу, візьму відпустку й сюди.

– Та ти, дитино, не турбуйся, ми придивимося за старим, можеш і відпустки не брати. Він нам за стільки років – рідний вже.

Жінка вдячно посміхнулась:

– Та й мені не чужий. Чекайте в гості.

Лариса не впізнавала своєї копанки. Хтось забрав дзеркало велетня, або воно змінило своє наповнення. Біля ніг хлюпала весняна вода. Так-так, саме весняна, у неї голос інакший, такого дзвінкого в іншу пору не знайдеш. Ось ніби сміється, радіє, що прокинулась і скинула нарешті крижану ковдру.

– Ларисо! Дочко! А ходи-но до хати. Гості в нас.

Біля будинку підстрибувала на одній нозі Ніна. Її було не впізнати, очевидно, у цьому винна теж весняна вода. Цікаво, невже море теж буває весняним? Жінки на радощах обійнялись, а потім допитливо подивились одна в одну.

– Ну, як ти?

Ніна посміхалась, на вже засмаглій шкірі обличчя зацвіло ластовиння.

– Скучила за всіма вами страшно, зате відпочила, відійшла.

– Де ж Сергій?

– Помчав порядок у холостяцькому гнізді наводити, а мене сюди закинув, щоб речі зібрала, я ж до вас першим ділом. Дивись, що привезла.

Жінка дістала з кишені красиву мушлю дивовижної форми – закручену у загадкових вигинах. Лариса притулила до вуха – шумить, шумить море.

– Красива.

– Рідкісна, кажуть, унікальна у своєму роді, та я думаю, що вони всі такі, хоча можуть здаватися однаковими, а придивишся та прислухаєшся – різні й шумлять по-різному.

– Ти в дім заходь, зараз домашньої їжі скуштуєш, а то в дорозі, мабуть, самі бутерброди. Забирай, Ларисо, німфу нашу морську, ходімте.

Увечері Рудя заліз на підвіконня, де відтепер лежала дивна гостя, довго обнюхував її, боячись торкнутися лапкою, а коли наважився прислухатися, почув шум, розгублено труснув мордочкою і ще раз прислухався. Такого коти в тутешніх краях ще не чули, та й не дивно, адже це голос моря.

* * *

Вони були всі однакові, ми – теж, клієнти та жриці кохання, навіть товар, який купувався, був один. Але ні. Це як із мушлями, у кожній шумить своє море, хоча всі вони з однієї води. Я поверталась назад не сама й поверталась іншою. Уже не боялася багатоокого звіра з нулями замість очей, навпаки – збиралася його приручити, просто надто багатьох людей він у мене вкрав. Сина, від якого я відірвалась, немов по-живому: Слава довго не відпускав, відчайдушно хапав за руки, кликав «ма-ма», але мама знову вмістилась у звичайний портрет на стіні. Ще була Лєра. Моя сміхунка Лєра, яка повільно помирала на очах, поступаючись місцем іншій – цинічній і зневіреній жінці. Вона припинила дивитись у дзеркало взагалі, намагаючись викреслити з пам’яті, як виглядає її тіло, огида до себе тілесної зводила з розуму. Після одного з клієнтів її довго трусило, навіть довелося вводити заспокійливе.

– Як ти… як ти витримуєш це? Їх тіла, задоволені пики володарів світу, ці потворні бажання. Ненавиджу. Як же я їх ненавиджу!

Я закутала її щільніше в ковдру.

– Відключаюсь: свідомість окремо, тіло окремо. Мене нема, залишається машина, яка виконує все, що від неї вимагають, тільки натисни клавішу тут, там, хочеш – вимкни, все одно.

Так було раніше, до тих трьох днів щастя, тепер же я повинна була втримати свідомість у тілі. Страшно, раптом зірвусь, впаду туди, звідки не злетіти, та й не буде кому розправляти крила, бо я припиню існувати. Але іншого шляху з цього раю не було. Уже першого разу знудило прямо на ліжко, мене товкли обличчям у це місиво, а я знову і знову вивертала себе зсередини. Другого разу було простіше, третього – ще, за десятим я вже змогла спостерігати осмислено. Хочете мистецтва, шановні? Ви його отримаєте, і кожен – своє власне, як з отими мушлями, коли в кожній шумить своє море. Я зачаїлась, завмерла, розчинилась. У природі здобич здатна перетворитися на мисливця, рідко, однак таке може статися. Потрібно тільки вивчити його, пропустити крізь себе, зрозуміти, відчути, знайти місце, де він найуразливіший, найслабкіший, щоб тиснути, тиснути, тиснути, доки мисливець не стане здобиччю. Я оголосила про відкриття полювання, потрібно тільки знайти зброю.

Обличчя, погляди, слова, звички, бажання – вони осідали десь усередині, збирались, накопичувались, доки не утворювали групи, така собі класифікація інстинктів, і я шукала серед усього цього щось, до кінця не знаючи, що саме, однак продовжувала шукати. Пізніше зрозуміла, що інстинкти не мають законів, вони не підпорядковуються правилам, це просто природа, що потребує одного – реалізації. Усі ці чоловіки, несхожі й схожі, прагнули одного – втіхи, але отримували її по-різному, і головне – знати, як саме. У цьому й був ключ. Так-так, вони приходили за чимось конкретним і брали бажане, а якщо це дати їм першою, одягнути секс у потрібний фантик, нате, милі мої, їжте. Вгадала? Молодці, ось іще. Подобається? Подобається. Хочете додаткову порцію? Звичайно. Прийдіть завтра й прийдіть до мене, тієї, хто знає, яка цукерка вам до смаку.

Очевидно, це було в мені завжди, від народження. Не знаю, як назвати такі здібності. Інтуїція? Дар? Покликання? Усе не те. Я просто робила це. Ні, думок не читала, та й навіщо, коли можна читати бажання, відчувати їх одразу ж, як тільки черговий клієнт переступає поріг, один погляд – і все зрозуміло. Цей хоче бути звіром, цей – погратися в невинність, ось мрійник, ось убивця, комусь потрібно кричати, для когось плакати. Кажете, тіло – храм, у якому живе душа? У моєму храмі ви її не побачите, лише віддзеркалення себе справжнього, того, якого боїтесь оголити у звичному світі. Беріть, нате, беріть – ще, ще, ще. Мало? Вибачте, у храмі аншлаг, його не розірвати. Гена ошаліло виставив за двері ще одного клієнта, очевидно, можна ставити їх у чергу.

– Здуріти! Ти що