Читати книгу - "Інферно"

стовпів та підпорок, з’єднаних способом «стріла Юпітера».

Сієнна також пробралася в отвір і стала, тримаючи рівновагу, на брус поруч із Ленґдоном. Вона мала розгублений вигляд, наче втратила орієнтацію в просторі. Ленґдон поводив променем ліхтарика туди-сюди, щоби продемонструвати їй незвичайний ландшафт.

Дивитися з цього кінця вздовж всього горища було все одно, що вдивлятися крізь довгу шерегу рівнобедрених трикутників, які втискалися один в одного щільніше, що далі від спостерігача перебували, а в якійсь віддаленій точці зливалися й зникали зовсім. Дощатої долівки під ногами в Сієнни та Ленґдона не було, і незакриті горизонтальні підпорки скидалися на низку залізничних шпал.

Ленґдон показав прямо перед собою на довгий тунель і приглушеним голосом сказав:

— Це горище прямісінько над Залом п’ятисот. Якщо ми зможемо перебратися на протилежний бік, то я знаю, як дістатися Сходів герцога афінського.

Сієнна кинула скептичний погляд на лабіринт брусів і підпорок, що простягнувся перед ними. Єдиним способом пересування, який спадав на думку, було стрибати з підпорки на підпорку, як дітлахи стрибають зі шпали на шпалу на залізничній колії. Підпорки були великі, кожна складалася з численних брусків, скріплених залізними скобами в один дебелий сніп — доволі широкий, щоби на ньому можна було встояти, не втративши рівноваги. Однак проблема полягала в тім, що відстань між підпорками була надто великою, аби її можна було долати так, щоби не наражатися на небезпеку.

— Як же я перестрибну з одної підпорки на другу? — прошепотіла Сієнна. — Я не зможу.

Ленґдон також засумнівався, а падіння означало неминучу смерть. Він спрямував промінь ліхтарика на ділянку поміж підпорками.

За вісім футів під ними, причеплений на залізних штирях, висів запорошений горизонтальний покров — щось на кшталт підлоги, — який простягався на стільки, скільки сягало око. Ленґдон знав, що, попри свою позірну міцність, ця «Підлога» складалася головним чином із напнутої тканини, покритої багаторічним пилом. То був зворотний бік підвісної стелі Залу п’ятисот: величезний обшир дерев’яних кесонів, котрі обрамляли тридцять дев’ять полотен Базарі, установлених горизонтально конфігурацією «стьобана ковдра».

Сієнна показала на запилену «підлогу», що простяглася під ними.

— А може, спустимося й підемо отією поверхнею?

«Можна — якщо є бажання провалитися крізь одне з полотен Базарі й гепнутися в Зал п’ятисот».

— Узагалі-то, є кращий вихід, — спокійно сказав Ленґдон, щоби не налякати Сієнну. І рушив підпоркою до центрального «хребта» горища.

Під час свого попереднього візиту, окрім вивчення горища крізь оглядове вікно у кімнаті моделей, Ленґдон дослідив його, пересуваючись пішки, коли увійшов сюди крізь двері з протилежного боку горища. Якщо його не зраджувала пам’ять, затуманена в той день вином, уздовж центрального «хребта» горища був міцний дощатий поміст, я ким туристи мали змогу дістатися до великого оглядового майданчика в центрі цього замкненого простору.

Одначе коли Ленґдон добрався до центру підпорки, він виявив поміст, який аж ніяк не нагадував той, який запам’ятав під час тодішнього «турне».

«Скільки ж вина я випив того дня?»

Замість міцної конструкції, здатної витримати велику кількість туристів, професор побачив мішанину ріденьких дощок, покладених перпендикулярно через бруси, — такий собі примітивний поміст, більше схожий на канат через провалля, а не на місток.

Скоріш за все, отой міцний поміст для туристів, що починався з протилежного боку, доходив лише до центрального оглядового майданчика. А звідти туристи, певно, поверталися тим самим маршрутом. Цей імпровізований хиткий поміст, який бачили перед собою Сієнна та Ленґдон, призначався, вочевидь, для технічних працівників, що обслуговувати решту горища.

— Наче йти тоненькою планкою, — сказав Ленґдон, із сумнівом поглянувши на вузенькі дошки.

Сієнна знизала плечима, і бровою не повівши.

— Не гірше, ніж у Венеції в повеневий сезон.

Ленґдон збагнув, що вона мала рацію. Під час його останньої дослідницької подорожі до Венеції п’яца Сан-Марко опинилася на один фут під водою, і від готелю «Даніелі» до базиліки він ходив дерев’яними дошками, покладеними на шлакобетонні блоки та перевернуті відра. Звісно, перспектива намочити мокасини була нічим порівняно з можливістю провалитися крізь один із шедеврів Ренесансу і вбитися, впавши на долівку Залу п’ятисот.

Викинувши цю думку з голови, Ленґдон став на вузьку дошку, сподіваючись, що удавана впевненість, з якою він це зробив, допоможе Сієнні позбутися страху, який міг критися в її душі. Однак коли він долав першу дошку, серце його несамовито калатало. Коли ж Ленґдон дійшов до середини, дерево зловісно заскрипіло під його вагою. Не зупиняючись, він поквапився вперед, добрався до протилежного боку й нарешті опинився у відносній безпеці на другій підпорці.

Ленґдон полегшено зітхнув і повернувся присвітити ліхтариком для Сієнни й сказати їй кілька заспокійливих слів. Та її не треба було ані заспокоювати, ані підбадьорювати. Щойно промінь освітив дошку, вона легко рушила з надзвичайною прудкістю. Дошка ледь-ледь прогнулася під її тендітним тілом, і за кілька секунд жінка вже стояла поруч із Ленґдоном на другій підпорці.

Збадьорившись, професор обернувся й посвітив на наступний перехід. Сієнна почекала, поки він перебрався на протилежний бік і присвітив ліхтариком, а потім перебралася сама й стала біля нього. У такому незмінному ритмі вони пішли далі — дві фігури, що рухалися одна за одною у світлі єдиного ліхтарика. Знизу крізь тонку стелю чулося квакання поліцейських рацій. Ленґдон дозволив собі злегка всміхнутися. «Ми витаємо над Залом п’ятисот, невагомі та невидимі».

— То як, Роберте, — прошепотіла Сієнна. — Іґнаціо сказав тобі, де шукати маску?

— Сказав... але якось зашифровано. — Ленґдон швидко пояснив, що Іґнаціо, вочевидь, не хотів «бовкнути» на авто- відповідач місцезнаходження маски, тому поділився цією інформацією дещо закодовано. — Він згадав про рай, певно, натякаючи на завершальну частину «Божественної комедії». А якщо дослівно, то він сказав: «Парадіз, двадцять п’ять».

Сієнна підняла голову й поглянула на нього.

— Напевне, він мав на увазі двадцять п’яту пісню.

— Згоден, — мовив Ленґдон. Canto, тобто пісня, приблизно дорівнювала розділу, а слово це походило від усної традиції «співати» епічні поеми. «Божественна комедія» містила загалом рівно сто пісень, розділених на три частини.

Пекло — 1—34.

Чистилище — 1—33.

Рай — 1—33.

«Рай, двадцять п’ять, — подумав Ленґдон, шкодуючи, що його ейдетична пам’ять не є настільки потужною, щоби втримати увесь текст. — Я навіть приблизно його не пам’ятаю — нам треба знайти примірник тексту».

— Тут іще одне, — продовжив Ленґдон. — Останнім Іґнаціо сказав мені таке: «Брама для тебе відчинена, але мусиш поспішати». — Він замовк і поглянув на Сієнну. — Напевне, у