Читати книгу - "Фірман султана"

горлянок. Тільки брама здригалася від могутніх ударів тарана, — то турки, підбадьорені тим, що уруси не стріляють із стін, посилили натиск.

Гармаші, заклепавши гармати, швиргонули їх униз, на голови тих відчайдушних сміливців-аскерів, які ще продовжували настирливо лізти по драбинах на стіни. У відповідь пролунав жахливий зойк. |Від вибуху міни злетіла в повітря північна вежа і частина стіни обабіч неї. Юрма стрільців і козаків хлинула в пролом, зім'яла на своєму шляху приглушених і наляканих вибухом яничарів, покотилася по крутому схилу вниз, до Калинового мосту.

В той же час затріщала брама південної вежі. Не витримали міцні дубові бруси могутніх ударів тарана — піддалися. Розтрощені ворота упали на землю. В замок ринула темна хвиля нападників.

Звенигора схопив знесиленого Романа під руки, потягнув до пролому. Чи ж устигне? Він оглянувся-турки запруджували майдан, розтікалися по темних закутках замка. Рубали поодиноких стрільців і козаків, що, загаявшись, не встигли втекти вчасно.

Палаюча стайня освітлювала усе довкола.

У мерехтливо-кривавому світлі пожежі Звенигора раптом уздрів генерала Гордона. Довготелесий худий шотландець прудко біг до порохових погребів.

«Божевільний! Загине!» — майнула думка, і Звенигора, залишивши Романа біля пролому, щодуху гайнув йому навперейми.

До погреба вони прибігли майже одночасно. Генерал рвонув причинені двері. Внизу копошилися дві темні постаті.

— Кузьма, чого гаєшся! Швидше! — заревів генерал. — Яничари зараз будуть тут!

У погребі спалахували голубі іскри: то Грива люто бив кресалом об кремінь, але трут ніяк не займався.

Гордон вилаявся і помчав до палаючої стайні. Звенигора хотів зупинити його, але не встиг. Генерал вихопив з вогню палаючу лату і так само прудко побіг назад. Його помітили яничари. Велика юрба понеслася за ним.

Вскочивши в двері, генерал крикнув:

— Тікайте! Підпалюю! Турки близько!

Йому назустріч метнулась чорна страшна постать Гриви.

— Не смій, чорт! — заревів запорожець. — Дай сюди! Кузьмо, виведи звідси цього навіженого! — Грива видер у генерала з рук вогненну лату. Гордон від несподіванки аж сторопів, та Рожков не церемонився з ним — схопив за плечі і силоміць випхав у двері. Побачивши Звенигору, гукнув:

— Арсене, забери його! Тікайте хутчій!

Тим часом яничари вже затопили весь замковий двір.

Звенигора потягнув генерала до широкого пролому в стіні, де маячіла одинока постать Романа.

Рожков хотів повернутися до льоху, але Грива загородив йому дорогу.

— Тікай, поки не пізно! Чого двом пропадати? У мене з турками свої рахунки!

Бачачи вагання Рожкова, Грива оперіщив його по плечах палаючою латою.

— Тікай, сатанаї

Турки були вже за кілька кроків. Ще мить — і справді буде пізно… Рожков вихором помчав слідом за Звенигорою. Він бачив, як запорожець, штовхнувши в пролом генерала Гордона, схопив на оберемок Романа і кумельгом покотився з ним по стрімкому схилу. В ту ж мить відчув, як страшна сила підняла його в повітря і швиргонула в бездонну темряву, що повивала підніжжя Кам'яної гори…

Тим часом Грива, міцно тримаючи в руці смолоскип, метнувся назад, у погріб. За ним, розпалені боєм, не розуміючи до ладу, куди вони пруть, погнали яничари.

Чуючи за собою тупіт багатьох ніг, Грива збіг по сходах униз і зупинився на протилежному кінці вузького проходу, обабіч якого в глибоких дерев'яних засіках чорнів порох.

Кілька десятків яничарів, спотикаючись, бігли до нього.

Вони ще не розшолопали, де опинилися. Бачили перед собою козака і, думаючи, що загнали його в мертвий кут, перли на нього з наставленими сторчма шаблями. Він був беззбройний, з тонким смолоскипом у руці, тому, як вони гадали, міг стати легкою здобиччю.

Їх зупинив напівбожевільний, пекельний сміх козака. Вражені тим несподіваним сміхом, передні яничари зупинилися мов укопані і… раптом побачили навколо себе купи пороху. Крик відчаю прокотився попід низьким кам'яним склепінням погреба.

— Ха-ха-ха! — страшно реготав Грива. — Ха-ха-ха! — І його осяяне червонястим вогнем, перекошене від напруги обличчя корчилося від зловтіхи.

Передні яничари повернули назад, тікати. Але тікати було нікуди: вузький прохід геть забитий людом.

— Ха-ха-ха! — ще дужче зареготав Грива і пожбурив вогнистий смолоскип у засік…

Страшенний вибух потряс Чигиринську гору. Сколихнулася земля. Яскраве полум'я шугнуло високо до неба, освітило все місто і його околиці. Здригнулися могутні стіни й вежі фортеці — і рухнули всією своєю вагою на уцілілі будинки й стайні.

Потім зайнялася пожежа. Її відблиски освітили все довкола…

Підхоплений могутньою вибуховою хвилею, Кузьма Рожков важко впав на кущі терну, що росли попід горою, і покотився вниз. Терен поколов його, подряпав, але врятував од смерті. Внизу Рожкова підхопили чиїсь дужі руки, підвели. То був генерал Гордон. Поряд з ним стояв Звенигора. Роман лежав на землі.

— Рожков! Живий! — вигукнув генерал і радісно притиснув стрільця до грудей.

— Живий, — тихо сказав Рожков і тихо додав: — А Грива…

Усі нахилили голови, помовчали, віддаючи останню шану тому, кого вже не було з ними. Потім поволі побрели до Тясмину.

На місці Калинового мосту стирчали палі. У воді чорніли мокрі балки й дошки. Між ними борсалися вояки. Одні пливли до протилежного берега. Другі, схопившись за слизьку деревину, з заздрістю і відчаєм дивилися на тих, хто умів плавати. Треті, захлинувшись водою, відчайдушне бовталися, благаючи порятунку, і, не дочекавшись його, опускалися на дно.

Побачивши, як безславно гинуть його воїни, генерал Гордон скочив у воду, закричав:

— Братці, що ж ви! Допоможіть їм! Не дайте потонути!

Його ніхто не слухав. Позаду все ближче лунали крики яничарів, які після вибуху в замку оговталися і розпочали погоню. У воду поряд з потопаючими плюхнулися розжарені ядра. Турки обстрілювали переправу.

Гордон схопився за голову. Хіба міг він ще годину тому думати, що його дивізія і полк полковника Коровки загинуть не в бою, а в холодних водах Тясмину? Лютий відчай, мов обценьками, стис йому горло. З багаторічного військового досвіду він знав, що ніякі накази чи прохання не допоможуть зараз охопленому панікою війську. Та це вже, власне, було не військо, а пойняті жахом і тваринним бажанням врятуватися юрми людей, без зброї, без старіший, які розгубили своїх вояків у цій страшній круговерті. Тепер кожен дбав виключно про себе і керувався єдиною ціллю — досягти протилежного берега.

Його вразила несподівана думка — невже перед ним ті ж самі люди, які ще годину тому так хоробро, самовіддано відстоювали фортецю, різалися з ворогом, зневажливо дивилися смерті в вічі?.. Так, люди ті самі. Але вони втратили бойовий дух, віру в перемогу, втратили, нарешті, почуття ліктя товариша, — і тому гинуть безславно…

Хто ж винен? У думці він кляв усе на світі: Ромодановського — за його необдуманий, поспішний наказ,