Читати книгу - "Бронзовий чорт"

усамітнюватися серед натовпу, нікого не чути й не бачити, полинувши в свої думки.

Гамір на пероні поступово вщухав, навіть черга за окропом поменшала. Поїзд мав уже скоро відійти. Бобрьонок хотів підсадити Галю до вагона, але вона зупинила його, посміхнулася і замахала рукою комусь за його спиною.

Майор озирнувся і побачив Толкунова: видно, капітан щойно вийшов з вокзальних дверей, стояв і роззирався, не бачачи їх. Нарешті помітив Галю, посунув уздовж перону, не поспішаючи, ніс під пахвою якийсь пакунок, загорнутий в газети. Підійшовши, він зовсім по- демашньому зняв пілотку, вітаючії Галину та Бобрьонка, обтер рукавом піт з чола й подав Галі пакунок.

– Отак, – мовив, – це тобі дарунок від мене.

Галю згорток затулив наполовину, був таки досить великий, але не об'ємність пакунка й незручність від нього збентежили Галю і Бобрьонка, а сама з'ява Толкунова на пероні та наче зовсім незвичний для сухуватого й несхильного до виявлення емоцій капітана жест – прийти проводжати жінку, та ще з дарунком. Тим більше, що Бобрьонок знав: Толкунов відсилає мало не всі свої гроші багатодітній сестрі й зайвих речей, особливо для презентів, у нього нема.

Капітан сам поклав край їхнім сумнівам.

– Це тобі німецький парашут, – пояснив, – отже, шовк, я чув, жінки хвалять, можна сукню пошити або кофтину, – щоб пам'ятала мене, розшукувачів, значить, а якщо, на сукню не підійде, на пелюшки піде…

Галина уявила собі пелюшки з парашутного шовку, засміялася весело й невимушено.

Толкунов одразу не зрозумів її і навіть образився, але Галина передала згорток Бобрьонкові, обійняла капітана за шию і цмокнула в не зовсім добре виголену щоку.

– Спасибі, мій дорогий, спасибі, капітане, для мене це справді коштовний дарунок.

Суворі риси Толкунова пом'якшали – чи тому, що його обійняла справді гарна жінка, чи тому, що зрозумів її щирість, але відповів м'яко й привітно. Такої приязні Бобрьонок ніколи не помічав у ньому – подумав, як мало все ж він знає Толкунова: здається, пуд солі з'їли, у неймовірних ситуаціях були, життя один одному рятували, він був певен, що весь Толкунов у нього як на долоні, а зась – усміхнулася йому жінка, сказала гарне слово, і зовсім іншою стала людина, відкрилася якась нова її душевна грань, і нема колишнього капітана, грубого й різкого, аж зачерствілого.

– Носи на здоров'я і будь щаслива, – сказав Толкунов, – і щоб усе в тебе було гарно.

– А я вже й зараз щаслива, – відповіла Галина й нарешті прибрала руки з капітанових пліч. Раптом якось злодійкувато озирнулася на Бобрьонка, притулилася до вуха Толкунова, попросила пошепки: – Збережи мені Ігоря, добре?

Каштан подивився на неї зовсім серйозно й відповів так, і належить справжньому чоловікові:

– Звичайно.

Галина розчулилася і ще раз цмокнула його в щоку.

– Я покладаюсь на тебе. – Вона зовсім несподівано й невимушено перейшла на «ти», але це нікого не подивувало, либонь, ніхто й не помітив цього. – Бо ти справжній мужчина, і мені хотілося б… – У цей час голосно, на весь перон, прозвучали два дзвінки, люди заворушилися в останньому від'їзному пориві: бігли з чайниками й без них, цілувалися і прощалися, військові біля сусіднього вагона на руках внесли по східцях безногого єфрейтора, а Бобрьонок, тримаючи під лівою пахвою згорток, пригорнув до себе жінку й поцілував, задихнувшись, а поїзд уже вдарив буферами й рушив.

Бобрьонок підсадив Галину на східці й подав капітанів дарунок, вона стояла поруч провідниці й махала йому рукою, усміхалася, проте очі дивилися сумно.

А вони йшли поруч, щось казали їй, якісь звичайні слова з зовсім незвичайним змістом, поїзд набирав швидкість, вони почали відставати, однак не зупинились, наче сподівалися на щось, нарешті востаннє побачили. Галину, але витягнуту руку її бачили ще кілька довгих секунд, поки не прогуркотів по рейках останній вагон.

Іполитов перевірив мотоцикл і лишився задоволений: потужна машина з бездоганним мотором, легко заводиться, в колясці обладнані тайники для зброї, приторочені валізи з одягом, документами, різним шпигунським обладнанням.

Мотоцикл надійно кріпився в літаку, ніякі віражі не могли зрушити його з місця, Іполитов попросив відкинути спеціальний трап, сам звільнив мотоцикл від кріплень, одним рухом ноги завів його й виїхав з літака. Дав газ і проїхав по аеродрому.

Мотоцикл слухався найменшого поруху, вмить набирав швидкість.

Іполитов поплескав по бензобаку долонею і зацитав:

– А номери? Чи відповідають номери військовій частині, зазначеній у документах?

Валбіцин, який був допущений на аеродром, запевнив:

– Усе гаразд.

Іполитов ще раз поплескав долонею по бензобаку – на жаль, більше не було підстав для зволікання. Мовив, удавано посміхнувшись:

– Отже, завтра… Так, завтра, панове… Ви попередили агентів, що завтра вночі мусять приймати нас?

Краусс кивнув ствердно, але все ж запитав у гауптштурмфюрера Кранке:

– Коли Горохов виходить на зв'язок?

– Сьогодні між десятою і дванадцятою.

– Ще раз попередьте: завтра о другій годині ночі повинні запалити вогнища.

Іполитов з жалем відійшов од мотоцикла.

– Сьогодні останній вечір, – сказав скрушно, – останній вечір у вашій компанії, панове. Мені шкода…

– Мусимо відсвяткувати його! – запропонував Краусс.

– Так, – погодився Іполитов, – але завтра в мене вже не буде ні настрою, ні бажання перевірити вміст валіз.

– Я перевірив усе особисто, – запевнив Кранке.

– Покладаюсь на вас гаушптурмфюрере, – нахилив голову Іполитов, – проте я хотів би знати, в якій валізі що лежить і як мені зручніше дістати потрібне.

«Нахаба, – подумав Кранке, – ще б два місяці тому я б тобі показав перевірку!»

Однак гауптштурмфюрер посміхнувся і відказав сквапно:

– Дуже прошу, гер Іполитов. Пройдіть до приміщення.

До барака принесли витягнуті з мотоцикла дві невеличкі валізи, і Іполитов почав перевіряти їх. Спочатку схилився над валізою із зброєю: справді, все вкладено акуратно, з німецькою педантичністю. «Панцеркнакке» й комплект снарядів-ракет для нього, портфель з міною – Іполитов підозріло скосував на нього, чорт, він завжди трохи упереджено ставився до вибухівки, звичайно, знав, що без детонатора вибух неможливий, та це сусідство з міною муляло його.

Іполитову здалося, що Краусс помітив його нерішучість, – цього тільки йому бракувало: він переклав портфель зручніше. Але ж Краусс, виявляється, і не дивиться на нього – клята підозрілість, коли він здихається її?

Автоматичні пістолети з комплектом отруєних і розривних куль, гранати… Начебто із зброєю все гаразд, Іполитов торкнувся кобури. Так, він матиме кілька пістолетів, – ті, що у валізі, й вальтер, нікельований офіцерський вальтер, безвідмовну й красиву зброю – Іполитов знав, що деякі радянські офіцери мають