Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

капітан. У нього на боці була металева коробочка, ми вважаємо, що там містився конвертер. Він почувався ніяково й розмовляв із кимось відсутнім. Той чоловік, він командував операцією, спитав, скільки нас тут було. Коли капітан відповів, той віддав наказ.

Імператор помовчав і казав далі:

— Командувач операції сказав: «Мені не потрібно, щоби хтось вижив. Знищте їх усіх!»

Валеріан і Лорелін не зводили очей з нього. Валеріан не хотів вірити його словам. Представники його народу? І чому?

Імператор сумно всміхнувся.

— Той злощасний капітан мав збентежений вигляд, але наказ виконав. Багатьох з мого народу було поранено на смерть. Лише кілька, включно з Цюурі, змогли повернутися назад крізь стіну живими.

— Що?.. Чому?.. — затинаючись, вимовила Лорелін, до того ошелешена, що не здужала сформулювати зв’язного запитання.

Імператор провадив розповідь далі.

— Після… після нападу ми спостерігали за тим, що відбувалося по той бік стіни, сподіваючись, що зможемо якось врятувати поранених братів. Але нам це не вдалося. І ми були не єдині, кого зрадили того жахливого дня. Бідолаха-капітан дістав ще один сигнал. Говорив офіцер, який командував операцією: «Я ж сказав — жоден не має лишитися живим. Знищте їх усіх!». Отож, капітан і його люди загинули. Їх вбили приховані неподалік роботи. Вони мали чорну броню, були високі на зріст, лискучі на вигляд і безжалісні.

«К-Трони — подумав Валеріан, нараз відчувши себе зле. — К-Трони під орудою того, хто керував операцією».

Валеріан і Лорелін мовчали. Та й що вони могли сказати? Реальність була надто жахлива, щоб її можна було якось усвідомити.

— Ми вижили, але після цього стали свідками, — стиха проказав імператор. — Свідками минулого, яке люди бажають назавжди стерти й забути.

— Ми можемо простити, — додав імператор, — але як нам це забути?

Валеріан і Лорелін обмінялися змученими сумними поглядами. А потім почала говорити Лорелін. Її голос був хрипкий, ніби вона плакала.

— Отже, вони… ми… не залишили вам іншого вибору, ніж украсти в нас конвертера. Цюурі найняв для цієї роботи професіонала…

— Айгона Сайресса! — скрикнув Валеріан. Шматки пазла склалися докупи.

— Однак, — провадила Лорелін, — під час передачі втручається заповзятий майор Валеріан і забирає конвертера.

— І на той час ви вичерпали всі можливості, — додав Валеріан. — Єдине, що ви могли ще зробити, щоб дістати конвертера, — викрасти командувача й примусити його сказати правду.

Імператор кивнув.

— Тепер ви знаєте нашу історію. Наша доля у ваших руках.

Імператор зробив жест дружині. Імператриця Алой кивнула і стала на коліна поруч зі сплячим командувачем Філіттом. Вона провела рукою з довгими пальцями над його чолом, і навіть цей її рух був тендітним. Він прокинувся в паніці і в стрибку підвівся.

— Де я? Солдати! — Його погляд упав на Валеріана. — Майоре!

Він підбіг до двох агентів і став так, щоб ті закривали його від імператора.

— Майоре, негайно заарештуйте цих істот! Вони мене викрали! Вони винятково небезпечні!

— Це Перлини — з планети М’юль, — холодно відповів Валеріан.

Філітт пильно подивився на нього. Якесь почуття — негарне й лякливе — замерехтіло в глибині його очей, але потім змінилося звичною жорсткістю.

— Так, це вони. Вони розповідали мені свої кумедні байки. Але того не може бути. М’юль був незаселений.

Лорелін глузливо всміхнулася й показала на Перлин:

— Їхня присутність доводить протилежне, хіба ж ні?

Обличчя Філітта спалахнуло злобою, і його вираз став зловісним.

— Я кажу вам — на тій планеті не було життя. Датчики про це сповіщали категорично. Заарештуйте їх, це наказ!

Очі Валеріана звузилися.

— Чому ви так упевнені в цьому?

Філітт відвів погляд.

— Тому що я… я читав доповіді і…

— І ви були там на облавку… — закінчив за нього Валеріан.

Він бачив чимало загнаних у кут злочинців. Він знав, що буде далі. Гнів, виправдання, можливо, благання.

І Філітт його не розчарував.

— Так, — гарикнув він, — я був на облавку. І в нас, окрім цього, було багато інших турбот! Наші крейсери було винищено. Ми за день утратили п’ятсот тисяч солдатів. Півмільйона наших людей, агенте! То була справжня бійня!

Валеріан наблизив своє обличчя до обличчя командувача так, що їх розділяла кілька сантиметрів.

— А ви були тим так занепокоєні, що не помітили, що датчик показав ознаки життя на цій планеті.

Командувач мав збентежений вигляд.

— Або й ще гірше, — вставила слово Лорелін, — імовірно, ви знали, що планета населена, і свідомо принесли її в жертву.

Надто багато всього обрушилося на Аруна Філітта. Він дивився на молодих агентів і не розумів, як вони його знайшли, не розумів, де він був, не розумів, що сталось. І як сталося, що все пішло шкереберть? Хіба ж те, що він робив, було хибним? Ні, воно було потрібним. І як їм це втовкмачити? Їх не було там, їм не доводилося обирати рішень стосовно долі мільйонів живих істот.

І на тій планеті життя не було. Це не могло бути правдою.

І все-таки…

Спогади про ті події, до цієї миті перекручені, сфальшовані, запхані до найдальших кутів його розуму, вистрибнули, ніби жива істота, яку надто довго тримали на повідку й тепер звільнили — запалена гнівом, сповнена сили й нестримна.

— Задіяти термоядерні реактивні снаряди!

Командувач Філітт горлав, щоб його почули в гуркоті бою, крізь тріск і шипіння пошкодженого обладнання, крізь крики тих, що вмирали. В усій цій какофонії битви він якось розчув панічний голос майора Самка.

— Командувачу! — Майор стояв на посту й керував датчиком, що був здатний відшукати будь-яку форму життя.

— Що таке?

Корабель струснув черговий удар, і