Читати книгу - "Терези"

запустила руку в його волосся. – Не знаю, чи я б тебе впізнала десь на вулиці?..

– Я б тебе впізнав, не хвилюйся.

– Знаєш, чому я поїхала? Тато сказав, що мого листа ти так і не прочитав.

Максим напружився.

– Він у нас слідчий, ти ж знаєш, нічого не проґавить… – слабко усміхнулася мама, гладячи його по руці. – А тепер думаю, може, й добре, що не прочитав… Гроші – то таке, другорядне. У нас із татом усе йшло до розлучення, ми навіть заяву збиралися подати, аж тут… твоя справа, слідство, ми все відклали, а тоді… підвернулася робота для мене і я вирішила – це краще наразі, аніж розлучення. Ще його на тебе вішати, тобі й так було несолодко.

Він відкрив рота від здивування. Всяке передумав, але не це!

– Та найголовніше… це для мене тоді було найголовніше – щоб ти навчився давати собі раду з життям сам, без мене. От чого я хотіла! Щоб ти сам приймав рішення, навіть помилкові, сам брав відповідальність за своє життя, не озираючись на нас.

Я дуже тебе любила і люблю, але ти ніяк не хотів дорослішати, тобі було так добре в тому світі, який я для тебе створила, відгородивши від неприємностей, а я… якоїсь миті я зрозуміла, що не можу і не хочу відпускати тебе, і сказала собі: все, якщо не зараз, то ніколи – і поїхала, хоча мені було дуже важко без тебе… без вас.

Сльоза забриніла у неї в голосі й зблиснула на віях. Максим геть розгубився від того всього.

– І бачу – я не помилилася! – мама насилу опанувала себе й посміхнулася вже веселіше. – Ти став зовсім дорослим.

– А тато? – ще більш розгублено спитав хлопець.

– Тато? – В очах з’явилися грайливі вогники. – Тато пообіцяв мені завтра кіно, якщо з тобою все буде добре. Каже, що мені сподобається. Побачимо. Можливо, все тільки починається, хтозна?..

Максим зачудовано дивився на маму, впізнаючи кожен штрих її чітко збереженого в пам’яті образу, червневе сонце радісно заглядало у лікарняні вікна, все, що було, відсунулося кудись далеко, а те, що буде, ховалося попереду за горизонтами.

Він чекав на неї…

5

Фірма «Конвалія» жила своїм життям. Олеся зупинилася посеред двору і роззирнулась. Як мало часу минуло, відколи вона була тут востаннє, а здається – півжиття.

Співробітники здебільшого минали її, дехто вітався і завмирав зачудовано, але більшість її не впізнавало.

Вона пройшла на склад і одразу попрямувала до холодильника.

– Ей, дєвушка, я тут і… Нічого собі? Олесю, ти? Підстриглася і взагалі…

Зорян аж підвівся у своїй будці змінного. Вона хитнула головою і пішла далі.

Їй потрібно було попрощатись і попросити прощення, не на могилу ж іти для цього, погано уявляла Лешека там, хотіла відчути, яким він був в останні миті свого життя, бо мертвим їй не судилося його побачити.

– Ти був тоді на зміні, Зоряне? – не обертаючись, спитала Олеся, відчувши, що той стоїть за спиною.

– Так.

– Яким він тобі видався?

– Піднесеним, багато жартував, ми не повірили, коли побачили його… тут.

– Що могло статися?

– Навіть не уявляю. Ми тоді повечеряли, все було нормально, обговорювали Євро і понеділковий матч Нідерланди-Італія, хотіли знати, хто б на кого поставив…

– І на кого поставив би Лешек?

– Та він тоді вийшов, по телефону поговорити, чи що?

– Він комусь подзвонив чи йому хтось?

– Ну, ти вже хочеш, щоб я…

– Зосередься, Зоряне, згадай.

– Ну, не знаю, здається йому, а це має значення?

– Може, має… Як думаєш, чому він це зробив, Зоряне?

– Не знаю. Може, неподілене кохання?..

– Може…

– Ти тут довго не стій, замерзнеш.

– Довго не буду…

І Олеся залишилася сама в холодильному приміщенні три на чотири, прощаючись із тими, хто назавжди лишився у її душі.

Вона не уявляла собі, що буде далі, але в тиші, яка прийшла на зміну баталіям, раптом зазвучала улюблена мелодія, запрошуючи із собою в далекі гори.

І чомусь від цієї мелодії стискалося серце, а сльози текли і текли по щоках…

– Пробачте, – прошепотіла вона самими губами. – І я пробачаю вам…

Лешек посміхнувся і кивнув. Орк пильно глянув на неї, розвернувся і попрямував своєю колією до невидимих їй світів…

Коли Олеся вийшла зі складу, сльози завадили їй орієнтуватися у просторі і вона мало не налетіла на власника фірми, який стояв на її шляху, мов укопаний. Він похмуро почекав, поки вона вибачиться, і показав їй товстий записник, розгорнувши його в тому місці, де була золотава закладка.

Довгу хвилину він так і стояв перед нею. Олеся витерла сльози і теж мовчки дивилася на нього.

Посеред фірми, на здивування усім працівникам. Шеф і його трохи пришелепувата працівниця…

У записнику було виведено каліграфічним почерком всього одне ім’я з великим знаком оклику поруч… Він обіцяв, що допоможе їй, недбалій вбивці свого сина. І виконав обіцянку.

Врешті Олеся кивнула – і він закрив записника.

– Вона сказала мені… – їй знову зсудомило горло, як завжди, коли вона хвилювалася, – що залишить нас у спокої.

Олександр Вадимович Кондур скривився, наче йому болів зуб. Відтак, не прощаючись, попростував у напрямку свого будинку.

Олеся пішла у протилежному напрямку.

Вона й не сумнівалася, що він здогадається, хто заварив цю кашу…

6

Десять хвилин тому юрист отримав завізовані ним заяви про звільнення за власним бажанням трьох його працівників. Олександр не бачився з ними, не говорив і не збирався цього робити. Просто наказав підняти їхні заяви і пустити в хід.

А побачивши через вікно, як його непримітна колись працівниця виходить зі складу, взяв записник і спустився до неї. Сам.

Тепер вона виглядала не просто шикарно. Вона виглядала переможницею.

Він і не сумнівався, що вона дасть собі раду зі своїми ворогами. А от він, здається, вже програв.

І як звільнити своє серце від обтяжливих почуттів – не знав. Куди на нього скаржитися і кому писати заяви?..

Прийшов у порожній дім, обійшов його, прислухався до тиші й дістав мобілку.

– Хочу до вас… Угу, трохи підлагодити свій мотор… Так, все як завжди, ваші крапельниці й мертвого на ноги поставлять… Ні, у мене все гаразд, просто попереду осінь, треба готуватися до великих продажів, профілактика мені не завадить… Тоді домовилися, завтра буду…

7

На шляху їй трапилась аптека. Зайшла інстинктивно, не маючи на меті нічого придбати, просто так. Як у дитинстві.

І спогади ожили. Усі ці різнобарвні,