Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Тим більше, що зранку їздив до капітана з панотцем, які закінчили вже дві історії і чипіли над третьою. Про мою подорож знали і обіцяли до мого повернення зробити ще кілька історій. Тобто дозвіл, який дав Мельников, не був фальшивкою. Може, мене треба було для чогось прибрати з Петрограда? Я не знав. Вирішив не ламати дарма голову.

Ми їхали неспішним потягом на північ, серед снігів та лісів. Бобров розповідав про пригоди на фронті, я дещо про те, чим займався в тилу.

— Весело у вас, Іване Карповичу! — Він тільки головою крутив. — Умієте ви знайти розваги!

— Та не я їх шукаю, а вони мене, — зітхнув я. — Мабуть, старіти почав, зморююся від пригод, спокою хочеться. Аби ще років зо три тому, то з графинею подався б у ті краї, чудовиськ досліджувати. Стільки ж пригод! А зараз як подумаю, то аж нудить. Спокою хочеться, та тільки чого найбільше людині хочеться, того вона і не отримує.

— Ну нічого, з’їздимо оце, відпочинемо. Батько загиблого, кажуть, велике цабе у тих краях.

— Як його хоч звати?

— Загиблого — Іван Дьяконов, а батька його — Василь Петрович. Він там князь.

— Князь?

— Ну, по-місцевому. Звісно, що титул його в імперії не визнають, але дворянство він має.

— То там не руські люди живуть?

— Ні, окреме плем’я. Як Ваня розповідав, мисливці всі, соболя б’ють, білку. Потім хутро продають. Тим і живуть. Ваня і сам стріляв дуже влучно. Десятків зо три німців підстрелив. Казали, що снайпери німецькі полювати за ним почали. І вполювали. А бив він знатно, завжди у око. Казав, що це з дитинства звичка, коли соболя бив, то теж у око, щоб хутро не псувати.

У Вятці ми стояли довго, встигли пообідати у вокзальному ресторані і навіть погуляти трохи містом. Потім ще годин дванадцять тяглися до Котласа, невеличкої станції на березі ріки. Ми заночували на станції. Я розпитав залізничника про те плем’я, до якого ми їхали, що за люди.

— Та як вам сказати. Живуть по лісах, міст цураються, полюють.

— Мирні?

— Мирні. Тобто, що там у них між собою робиться, ніхто не знає, але на нас не нападають.

— А віри вони якої?

— Та наче православні, але до церкви ходять рідко, щоб тільки поліція їх не чіпала. А самі в лісі бубни свої б’ють, мужики чули, розповідали.

— А як у них ховають мерців?

— От чого не знаю, того не знаю. Але про цвинтарі їхні не чув. Та вже якось ховають.

Вранці приїхали на станцію ще двоє дівчат, які, як виявилося, теж на похорон їхали. Бобров із ними одразу познайомився, тим більше що дівчата були веселі. По них троє саней приїхали. На одні дівчата сіли, на другі повантажили труну, треті були для нас із Бобровим, але той зацікавився дамським товариством.

— Іване Карповичу, ходімо до дам!

— Всі на одних санях не вмістимося. Ви йдіть, а я відпочину.

Залишився на санях сам. Думав поговорити з візником, але той російською знав лише кілька слів. Їхали ми замерзлою річкою, я так розумів, що звичайних доріг тут не було. Красиві краї, ліси підступали до самих берегів, дерева високі. Я дрімав, а Бобров із дівчатами веселилися, незважаючи на труну. Я Боброва не засуджував. Бо після окопів і війни дуже вже жіночої уваги хочеться. Хотів подрімати, тільки де там. Все до сміху з саней прислухаюся. Мене ж професор Пилип Пилипович вилікував, і знову тіло бажало жіночої уваги. Ні про що і думати не міг. Вже і лаяв себе, і примушував думати про щось інше, та не виходило.

До самого обіду крутився у санях, наче на сковороді розпеченій. Потім зупинилися ми у невеличкому хутірці на два двори. Нас там уже чекали, завели до одної з хат, а там стіл од їжі ломиться. М’яса різного багато, риби, у кухлях великих місцеве пиво, сур називається. З морозу приємно було за такий стіл сісти.

— Іване Карповичу, дозвольте вас познайомлю. Це — Світлана, — вказав Бобров на кремезну дівчину з високими грудьми і довгим світлим волоссям. — А це — Параскева, — вказав на ще одну білявку, тільки меншу і з волоссям коротким.

Дівчата мене з цікавістю роздивлялися, і в мене від їхніх поглядів аж шматки поперек горлянки ставали.

— Звідки будете, дівчата? — спитав я.

— З Вологди ми, — відповіла Параскева.

— А для чого на похорон їдете?

— Попросили нас поплакати над труною.

— Невже своїх плакальниць у цих краях немає? — здивувався я.

— Та не знаємо. Найняли нас, ми і їдемо. — Параскева подивилася на мене. — А ви той самий Іван Карпович?

— Та наче справді той, — кивнув я.

— А я чула, наче у полон ви потрапили? Казали у нас таке, навіть книжечку показували.

— То, Парасю, брехня австрійська, — запевнив я.

— Ми з Іваном Карповичем в оточенні були! Довго до фронту пробивалися. Не уявляю,