Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84"

фантастів, де, немов у збільшувальному склі, проступають не лише картини уявного майбутнього; у фокусі цієї унікальної лінзи літератури часом спалахує полум’я найболючіших проблем сучасності.

Перш ніж звернутися до творів радянської фантастики, є сенс зазирнути в один із численних світів майбутнього фантастики західної. Отам якраз воюють і воюють, а загрожують цивілізації саме росіяни…

Як відомо, один з найшаленіших стратегів “холодної війни” військовий міністр США Форрестолл у своїй ненависті до червоних схибнувся у буквальному розумінні слова: з криком “Росіяни йдуть!” він викинувся з вікна кабінету… Відтоді минуло понад чверть віку, а цей безтямний крик лунає й досі, то стихаючи відповідно до змін у політичному кліматі, то наростаючи. А оскільки реалістична проза оперує все ж реальністю, то для художнього підкріплення жахів, які ретельно роздмухує пропагандистський апарат, знову довелося вдатися до допомоги фантастики.

Вчорашню Попелюшку прийняли при дворі й обсипали ласками. Хоча, як з’ясувалося, не безкорисливо: роботу їй одразу знайшли найбруднішу…

І року не минуло після фултонської промови Черчілля, в якій британський екс-прем’єр закликав до хрестового походу проти комунізму, а в США вже з’явилася перша ластівка — хвацький сценарій якихось Л. Енгеля та Е. Піллера “Світ у вогні: російсько-американська війна 1950 року”. Автори запитували співвітчизників: чи вистачить у всього Заходу сил навіть з атомною монополією стримати натиск “червоних орд” зі Сходу? Чим не показовий приклад найсправжнісінького “соціального замовлення” (хоч як шокує буржуазних літераторів це словосполучення), та ще й так швидко виконаного?

З атомною монополією США невдовзі, однак, розпрощалися, і це лише викликало нову бурхливу хвилю фантастичних творів зразка шестидесятих років. Нью-Йорк окупований незалежними (!) радянськими військовими частинами (Г. Річардс “Два карбованці до Таймс-сквер”). Політична пасивна англійська громадськість “догралася” до встановлення… Народної Республіки (К. Фітцгіббон “Коли поцілунки скінчилися”). Іще один варіант ситуації: атомне роззброєння дало односторонню перевагу СРСР, і радянський танковий десант окупує Англію (Д. Баррон “Бомба Зілова”)…

Декорації не змінюються й через десятиріччя. Подібні книги-одноденки після запланованого разового використання, як правило, зникали в ящику для сміття, а на зміну їм з пропагандистського конвейєра йшли нові партії…

Та ось у 80-ті роки, коли старі заклинання втратили силу, а нові не придумувались, організатори шабашу вирішили виїхати на великих іменах, зробивши ставку на визнаних авторів бестселерів.

Про книги, подібні горезвісному роману Кінгслі Еміса “Російські хованки” (1981), в нашій пресі написано достатньо. Але на одному нюансі наголосимо: спочатку крик “Росіяни йдуть!” народився в устах божевільного; можна повірити і в те, що творці ранніх опусів на цю тему теж щиро вірили у власні жахи. Однак тепер, коли засукали рукави визнані корифеї бестселетристики, — про яку щирість може йти мова? Це лише професійне чуття золотошукачів, які холодно зважують, де вигідніше копати…

Літератури, певне, замало. Пропагандистська машина кидає в бій всемогутнє кіно, підпрягає телебачення — тепер уже сотні мільйонів людей годують стряпаниною, яка повинна роздувати істерію, не давати споживачу розслабитись, перепочити (а що як замислиться хоч на секунду!), а головне — ефективно протидіяти зростаючій активності прихильників роззброєння.

Типовий приклад подібної продукції: в 1981 році американська телекомпанія Ен-Бі-Сі два дні тероризує глядачів телебойовиком “Третя світова війна”. Ошелешений обиватель, завмерши, стежить за героїчними вчинками нечисленного патруля американських національних гвардійців на Алясці. Протистоять патріотам, переважаючи їх у чисельності, спеціально натреновані російські “командос”; диявольський план комуністів полягає в тому, щоб захопити і відключити стратегічно важливий нафтопровід, що призведе до нафтового шантажу Америки… Фільм завершується драматичним натисканням фатальних кнопок російським генералом і американським президентом; президент натискає, звісно ж, другим — і зі сльозами в очах…

Зроблено фільм навдивовижу грубо. Мабуть, дуже поспішали: у зв’язку з бурхливим наростанням антивоєнного руху в країнах Західної Європи питання про розміщення євроракет якраз уперше повисло в повітрі. Треба було терміново щось робити, ось тут і знадобилася така популярна фантастика.

Та годі про це.

На такому гнітючому тлі радянська наукова фантастика (принаймні та її частина, що доходить у перекладах до західного читача) — явище й справді фантастичне. Все у ній є — космос, роботи, світи майбутнього і подорожі в часі; але чому ж у цій літературі ніхто ні з ким не воює?

Це не зовсім так. Такі уявлення — теж наслідок сумної історичної традиції, яка вбачає у радянських книгах (не тільки в науковій фантастиці) лише понуро-рожеві утопічні картини, неймовірно далекі від пекучих проблем зовсім не рожевої сучасності. І це при тому, що воєнна тема інтенсивно розробляється в реалістичній радянській прозі, дуже часто й радянським фантастам доводиться повертатися думками в недалеке минуле.’

Дивно, якби було інакше. Занадто мало часу минуло від тієї реальної війни, що забрала 20 мільйонів тільки радянських життів. Багато хто з письменників-фантастів воював сам, молодші теж не пам’ятати про війну не можуть. Звернення до образів війни у науковій фантастиці — це й пам’ять про минуле, і палкий заклик до майбутнього: не допустіть! Тому закономірно, що поруч з космонавтом у скафандрі інколи йде такий знайомий герой реалістичної прози — солдат у гімнастерці й галіфе, із стареньким ППШ…

Пам’ять про тих, хто воював за наше сьогодні і за завтра наших дітей та внуків, живе, виявляється, і в космічний вік. Повертається в своє минуле, де ще не завершився бій з фашизмом, солдат Саул, герой повісті Стругацьких “Спроба втечі” (1962). Повертається з останньою обоймою і знову усвідомленим почуттям особистого обов’язку: довоювати, довершити свою справу там, щоб настало — тут. Спроба втекти в мирне й щасливе майбутнє не вдалася. І заборона тут накладена не фізичними законами, а передусім законами моральними. Мирним майбутнє саме по собі не стане, треба ще поборотися за нього, вистраждати його. Треба було битися за таке майбутнє в минулому, доводиться битися за нього зараз.

Доводиться битись. Битися з божевільними, що ладні будь-яку новинку прогресу негайно застосувати на свій армійський аршин — тож і з’являється фантастичний поки що супертанк, гармати якого наводяться біострумами жертви (оповідання Сєвера Гансовського “Полігон”), чи творіння сучасного