Читати книгу - "Українське письменство"

був на той час настоятелем Курязького монастиря і наглядав за вихованням майбутнього письменника; не дивно, що за дитячих іще літ у нього розвинулося «желание не быть в свете». На те складалося і його чисто естетичне захоплення церковними одправами, духовною музикою, переливами церковних дзвонів. Уже одбувши військову службу — номінально, «для чину», — на 23 році свого віку Квітка вступив послушником до Курязького монастиря. В монастирі, як вірити Корсунові, він суворо виконував усі приписи монастирського уставу, і коли покинув келію після чотирьох літ послушницької служби, то сталося це, головним чином, під тисненням з боку рідних.

Знаючи все це, ми не здивуємось, знайшовши в Квітчиних писаннях глибоку віру в «премудрий промисел Божий та його безмірне милосердіє», красномовну проповідь покірності всьому, що дістається на пай людині. Звідси випливають і соціальні погляди Квітки. Кожна людина повинна знати своє місце в громадянстві і не претендувати ні на яке інше. В. Бойко, що спробував у своїй статті дати цілу систему життєвої філософії Квітки, ставить це твердження у зв’язок зі сковородинською наукою: «Останься в природном звании своем, сколь оно ни подлое!» «Як не однакові зірочки на небі, не однакові дерева по садках», — так не однакові й люди. І далі: «Не буде вишенька цвісти яблуневим цвітом, їй свій цвіт». В цій системі поглядів класова нерівність і станові привілеї набувають значення споконвічних, звище санкціонованих інститутів. У своїй публіцистичній праці, в «Листах до любезних земляків», Квітка без вагання бере під свою оборону весь тодішній суспільний лад з його «приказним духом» та жорстоким кріпацтвом.

«Як над казенними справник або становий порядкує, об подушнім і усякім зборі клопоче, роботи загадує і усякий порядок дає, — так над своїм подданим усяк поміщик убивається, подушне розпреділя, порядок дає і защища їх од усяких обид чи по сусідству, чи від чого б то не було; некрут дає по своїй волі, кого і скільки слідує, і усяке таке, як є у своєму господарстві. За те вони повинні поміщику своєму робити, слухати його в усякім ділі, як отця і начальника почитовати…

Оттак і ійде усе гаразд. Нема ніякої замішки…»

І так усе в Квітки набуває відтінку патріархальної ідилії. Державний устрій вкладається у нього в формули патріархальних та домініальних відносин. Всі уповноваження влади виведено з єдиного безперечного хазяйсько-батьківського права. «Поможи ж вам, Боже, добрий земляче! Если вы так поговорите несколько лет, много добра вырастет на русском и малорусском свете», — вітав листи Квітчині ультраретроґрадний російський «Маяк».

У протилежність Котляревському Квітка рішуче не знав і не бачив соціального зла, — навіть тоді, коли в ролі повітового маршалка («предводителя дворянства») йому доводилось боротися з надуживаннями панського права. У своїх «Малоросійських повістях» він не тільки не підносить голосу проти кріпацтва як державно-правового інституту, але не пробує повстати навіть проти його зловживань, як це робили Котляревський або Гулак-Артемовський. У нього все «ійде гаразд». В цьому відношенні Квітка ніколи б не погодився з позицією Франка: «Не в людях зло, а в путах тих, / Котрі незримими вузлами / Скрутили сильних і слабих / З їх мукою і їх ділами». Його погляд діаметрально протилежний, — це в кращім разі погляд гоголівських персонажів із «Ревизора»[36]: «Законы святы, да исполнители лихие супостаты», тобто: все зло в окремих людях, в індивідуальній, не належним способом направленій волі. Квітка моралізує в дусі і напрямку церковно-християнської науки; для нього шлях до поліпшення громадського життя пролягає через перевиховання та моральне удосконалення поодиноких членів громадянства.

Говорячи про християнський світогляд та моралізаторство Квітки, ми, проте, не повинні ні на хвилину уявляти його в образі якогось «морального сухаря», пастора Ґодвінсона із «Пущі» Лесі Українки. В ньому ні краплі не було претензійності та наставницького тону. До старості зберіг він гнучкість та свіжість характеру, вміння легко пристосовуватись до всякого товариства. Він гаряче любив дітей, майстерно оповідав своїм малим слухачам казки, й анекдоти — дорослим. А естетичне його почуття кохалося не тільки в церковних дзвонах, а і в вогні ракет, в феєрверках: на феєрверочних вправах він навіть позбувся одного ока. Г. П. Данилевський у своїй «Украинской старине» («Сочинения», т. XXI), зі слів Корсуна, розповідає, що Квітка дуже любив «сам зажигать свечи. Зажжет бывало спичку да и пойдет с нею по свечам. Он говорил: «Пусть мой биограф не забудет этой странности». Од монастиря в ньому зосталися до пізніх років лише «нахил до молитви, знання церковних книжок, духовна ученість, — наслідком чого він любив розмовляти з духовними, читати на криласі та керувати хором». До аскетичних планів своєї молодості він уже не вертався: його захопило товариське та громадське життя. В рр. 1805—20 ми бачимо його то членом танцювального клубу, то директором театру, то «правителем дел» в «Обществе благотворения» і фундатором дівочого інституту (статті про інститут в «Укр. вестнике» і були його першими друкованими творами). В 20-х рр. він виконує обов’язки повітового маршалка, а в 30-х та 40-х — совісного судді та голови харківської палати уголовного суду.

Не надивлюся я, Создатель, Какой у нас мудреный век: